Мені було 28 років, щойно приїхав в рідне місто працювати реабілітологом в місцевій лікарні. До того стажувався в Німеччині. І ось на другий день відчиняються двері і в приміщення завозять молоду жінку на інвалідному візку. Я придивляюсь – Діана. Моя.
Колись в школі я був по самі вуха в неї закоханий. Найгарніша дівчина в нашому класі. Ми зустрічалися кілька місяців, а тоді мені розповіли, що вона має ще одного кавалера на стороні. Сина заможного підприємця, котрий охоче бере татову автівку і катає мою дівчину містом.
Це розбило мені серце. Звісно, ми розбіглися. Згодом я вирішив їхати на навчання в інше місто. Було огидно дивитись, якою стала моя кохана поруч із цим мажором.
Я поринув з головою у освіту, мені дуже подобалось. Був кращим на курсі. Саме тому після закінчення інституту мене відправили на стажування до Німеччини. Потім роботу дали. Та коли почалась війна я вирішив повернутися додому. Адже моя професія, реабілітолог, стала надзвичайно потрібною.
Так сталося, що саме в моєму місті є гарний центр реабілітації. Так я повернувся додому. Купив однокімнатну квартиру, адже доволі непогано заробив в Європі.
І ось я побачив Діану в своєму кабінеті. Привіз її батько – Валерій Степанович, я його добре пам’ятав.
– Що сталося? І коли?
– Ой, це вже давно. Три роки минуло. – сказав тато дівчини. Вона ж просто дивилась в бік.
– Але як?
– Поїхала зі своїм Сергієм в гори на відпочинок. Той телепень постійно ганяв. А там ожеледь була, от і не порався. А щойно дізнався, що вона не ходитиме – подав на розлучення. Тепер лише ми в неї є.
– А дітей нема?
– Та яке там? Вони ж життям насолоджувались, все відкладали.
– Може годі теревенити! Чи ми для цього прийшли? – раптом втрутилась Діана. – Може краще іншого лікаря знайти. Бо нам сказали, що якийсь крутий з Німеччини приїхав.
– Це я і є.
Вона подивилась здивовано. А я почав переглядати усі документи. Вона мала шанс встати на ноги. Лиш мусила захотіти і багато працювати.
– Послухай, ти хочеш ходити?
– Що за дурне питання?
– Нічого дурного. От скажи мені? Хочеш?
– Звісно!
– Тоді ходитимеш!
Ми почали займатися щодня. А наприкінці тижня я запропонував Діані.
– Не хочеш після заняття зі мною повечеряти?
– Нащо тобі це?
– А чого б і ні!
Насправді в мене ж ніколи не зникали почуття до Діани. Я подумав, може якщо я її врятую, то нарешті зрозуміє, що я найкращий варіант для неї.
Врешті вона все ж погодилась. Пішла зі мною на вечерю. Спочатку поводилась стримано, а тоді ми розговорились.
– Чому ти взагалі це робиш? Після того як я вчинила в дитинстві.
– Це було давно.
Після того вечора ми почали багато спілкуватися. А через місяць стали парою. Я возив Діану до найкращих спеціалістів. Радився з колишніми колегами в Німеччині. Згодом ми вирішили жити разом. Вона переїхала до мене. Це було зовсім не просто. Довелось облаштувати приміщення під всі потреби. Та я був закоханий і міг і гори перевернути для неї. Часом мені допомагали батьки Діани. Я з ними дуже потоваришував. Її тато постійно повторював:
– Цінуй цього хлопця, він особливий.
Минуло пів року і я зробив Діані пропозицію. Вона погодилась. А через місяць в неї почали рухатися пальці ніг.
– Я хочу танцювати на нашому весіллі. Зіграємо його, коли я піду.
– Ну, звісно!
Минуло три місяці і моя кохана пішла. А ще через два вона вже прекрасно рухалась навіть без милиць. Ми почали готуватись до весілля. Та якось я йшов з роботи і випадково побачив, як моя Діана виходить з дорогої автівки якогось хлопця. Вдома я спитав прямо:
– Це хто?
– Микола, друг Сергія.
– І що він хоче?
– Та нічого особливого. Просто поговорити хотів. Що я дика якась, буду тікати.
Я не звернув на все це уваги. Та всього за тиждень до весілля моє життя змінилось. Я повернувся додому, а речей коханої нема, лиш листочок на столі.
“Вибач! Я була з тобою просто з вдячності, а ти зі мною – з жалості! Це не кохання!”
Я поїхав відразу до її батьків. Валерій Степанович обійняв мене, благав пробачити за доньку.
– Ми їй казали, що це помилка! Та вона не послухала!
– А де ж вона?
– Поїхала за кордон з Миколою.
– Як він виїхав?
– Він син військкома, вони за цю війну вже мільйонерами стали! От завжди її тягнуло до таких! Не знаю чому!
Так прикро мені стало. Невже немає нічого святого? Як після цього вірити жінкам?