Коли моя донька народила близнюків – нашому щастю не було меж! Це ж справжнє диво.
Єдине питання, яке нас усіх хвилювало – як одразу 2 малюків ставити на ноги?
На той час Наталя з Андрієм орендували маленьку однокімнатну квартирку. Місця усім дуже бракувало. Навіть великий столик для зміни підгузків годі було вмістити.
Донька постійно плакала, засмучувалася через це. Тоді зять вирішив взяти квартиру в кредит.
Житло скромненьке, простеньке, зате своє! Андрійка я поважаю, він чоловік дуже хороший. Заспокоював нас, казав, що братиметься за будь-яку роботу і дуже швидко розправиться з боргами в банку.
Хто ж знав, що через кілька місяців він так серйозно травмується на будівництві? Дякувати Богу, що живим залишився.
В результаті зламана нога, рука і струс мозку. Лікарі повідомили, що реабілітація буде довгою і недешевою.
Бідолашний Андрій так засмутився, що навіть не міг нам в очі поглянути, мовляв, соромно йому за себе.
Та хіба ж він винен у тому, що сталося?!
Іншого виходу не було – треба їхати на заробітки. Моя подруга вже кілька років працює на сеньйору в Італії – може й для мене місце знайдеться.
Так і сталося. Зі старенькою мені дуже пощастило: вона добра, лагідна і спокійна жінка. До того ж – ще й дуже щедра.
За 2 роки я змогла закрити кредит за квартиру, і моя Наталочка нарешті зітхнула з полегшенням.
Андрій до того часу вже повністю відновився і влаштувався на роботу.
Життя потроху налагоджувалося. Я вже готова була повертатися додому – надто тяжко самій на чужині бути, та й у великих заробітках нагальної потреби не було.
Але 24 лютого мої плани кардинально змінилися.
Зателефонувала заплакана донька і розповіла про все, що відбувається в Україні.
Ніяких сумнівів не було – Наталя з дітьми їдуть до мене.
Кілька місяців ми жили разом. Поки я працювала, Наталя сиділа вдома з дітьми. Мені не хотілося її примушувати до якоїсь роботи – хай собі дитина відпочине. Стільки всього за останні кілька років їй довелося пережити – одному Богу відомо!
Моїх грошей нам на 4 вистачало, та ще й Андрійко частину своєї зарплати на дітей відправляв кожного місяця.
Ціле літечко прожили, як у Бога за пазухою.
Ближче до осені Наталя надумала повертатися в Україну. В Києві ніби все спокійно…
Я раділа такому її рішенню, бо за ці роки Італія мені вже остаточно набридла. Я хотіла додому…
Дарма тішилася! Попереду на мене чекав “сюрприз”.
Донька приїхала з аеропорту і спішно почала збирати речі. Я витягла свою валізу і спитала:
– То на котру у нас автобус?
– У нас?! Мамо, я квитки тільки для себе й дітей взяла. Ти що? Додому зібралася?
– Ну, так. Навіщо мені тепер тут лишатися.
– Як же це? Ти ж знаєш, що я залишилася без роботи. Гроші нам будуть дуже потрібні. Краще залишся.
Я ледь стримала сльози. Мені було так прикро, адже донька навіть не подумала, що я втомилася на заробітках і хочу повернутися до рідної хатинки в селі під Києвом. Мій городець мені вже сниться. Я мрію про спокійну старість!
За що вона так зі мною? Як їй тепер пояснити, що більше не збираюся їх забезпечувати?
Команда “Пошепки” радить героїні цієї історії не зважати на бажання і амбіції доньки, а купити собі квиток і повернутися до рідного дому. Вона зробила для Наталі все, що могла. І зробила дуже-дуже багато. Якщо донька цього не змогла оцінити, то провини жінки в цьому зовсім нема. Схоже, що Наталка просто користується добротою матері, а сама не хоче робити нічого для того, що вона і її діти могли жити краще. Але ніколи не пізно навчитися, якщо мати наважиться сказати їй “Ні!”
Що про це думаєте Ви?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!