Не бачилася із сестрою понад 20 років, доки одного дня вони не постукала в мої двері

Про своє дитинство не можу сказати нічого. Особливо хорошого. Погано все пам’ятаю. Знаю тільки, що коли мені виповнилося 14 років, а сестрі 22, то мама тяжко захворіла. Відтоді й аж до гибелі вона щодня просила мою сестру доглядати за мною. Вона так щиро хотіла, щоб ми залишалися дружніми. Згодом ми й справді залишилися самі. Тато пішов від нас ще до мого народження. Тож сестра оформила на мене опікунство. Дах над головою ми мали, отримали у спадок батьківський дім. Тому жили тепер, як могли.  

Визнаю, що я була складним підлітком. Мені завжди так хотілося нормального дитинства, як у моїх однокласників, такого безтурботного та легкого. Натомість я не мала тата, мусила доглядати за хворою мамою, а потім і взагалі залишилася тільки із сестрою. Через це я постійно рвалася до волі, до незалежності… А насправді хотіла, щоб на мене просто звернули увагу. Щоб впоратися зі мною, сестра тримала мене на короткому повідку. Ніякої ласки та турботи. Тільки дисципліна. А все найкраще діставалося її нареченому, з яким я  не дуже ладнала.

Потім вона вийшла заміж і пішла з дому. Я лишилася сама. Вона спочатку час від часу мене провідувала, а потім перестала. Тож я жила, як мені хотілося. Абияк закінчила школу, вступати нікуди не стала, а в 17 років привела до себе хлопця, з яким почала жити. Потім до нас навідалася сестра з чоловіком. Був сильний скандал.  Мене разом із бойфрендом викинули з батьківського дому. Я не опиралася. Зібрала речі і пішла.

Настали складні часи. Зараз я розумію, що могла б тоді звернутися в різні інстанції і почати судитися із сестрою, бо мала повне право на це. Але тоді до того мені діла не було. Мені навіть у голову таке не приходило. Я переїхала до сім’ї свого хлопця. Там краще не було. Його рідні сильно випивали, ніде не працювали, часто влаштовували скандали. Та й ми з моїм кавалером за серйозне життя братися не хотіли. Додому мене ніхто повернути не намагався. У сестри було своє життя. Не до мене їй. Востаннє я бачилася з нею, коли мені виповнилося 18. Вони виписали мене з дому і побажали щасливої дороги. 

Я переїхала до іншого міста. Там спробувала почати нове життя. Працювала продавчинею, жила в гуртожитку. Іноді зарплату мені навіть не видавали. «Кидали на гроші», так би мовити.  Часом доводилося голодувати. До сестри я не зверталася, бо знала, що допомагати мені вона не захоче. Переказували, що у неї народилася дівчинка. Вони з чоловіком продали будинок, купили квартиру в місті. Ну і славно. Мені було байдуже. Згодом зять став бізнесменом, машину придбав. А я не мала на що хліба купити.

Єдине, у чому мені пощастило: на мене звернув увагу брат власниці тієї «точки», на якій я працювала. Ми почали зустрічатися, а тоді весілля зіграли. І досі живемо душа в душу. Я вже давно мама двох синочків, маю свою квартиру, машину і навіть дачу. На все ми з чоловіком заробили самотужки.

Мимоволі від знайомих я чула, як там поживає моя сестра. Її чоловік почав випивати, доки не спився взагалі. Далі пішли сварки і навіть бійки. Дійшло до розлучення. Спільну квартиру вони продали, а гроші  розділили на дві частини. За свої гроші сестра з дитиною купили дуже маленьку квартирку, щоб був дах над головою. Зараз вони живуть дуже бідно. І донька виросла з характером, як у мене колись. Не позаздриш моїй сестрі зараз.  

А нещодавно я помітила, що моя сестра з’явилася в соціальних мережах. Навіть писати мені почала. Тепер просить у мене пробачення, каже забути старі образи. Не позаздриш їй зараз, звичайно ж. Але й минуле з пам’яті не викинеш. Тим часом сестра давить на найболючіше. Каже, що ми рідні, тому повинні допомагати одна одній. Та й мама заповідала дружніми бути.

Я довго ігнорувала сестру. А потім якось запитала у неї: «Що тобі від мене треба?». Вона розповіла, що хворіє сильно – чоловік нирки відбив, а тепер і донька його слідами пішла. Вона більше не можу жити з тією в одному домі. А йти їй нікуди. І грошей немає. Тож вона проситься до мене пожити. Готова на все, щоб я тільки її прийняла.

Зараз я не знаю, що мені робити. Ніби й готова помогти сестрі, бо її дуже жаль, але з іншого боку я ніяк не можу забути минулі образи. Якщо вона колись не захотіла допомагати мені, тоді чому я повинна робити це для неї зараз? Та й розумію я прекрасно, що прихистити – це насправді дати притулок до кінця життя. А оскільки у неї ще й зі здоров’я проблеми, мені доведеться доглядати за нею. Чи треба мені це все? Не хочеться брати відповідальність за чуже життя. І шкода сестри шкода, і собі життя ускладнювати не хочу.

А як вчинили б ви?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna
Adblock
detector