– Не буду я корову доїти, вона смердить! – А як молоко пити, то ти перша біжиш!

Випала мені важка доля на старість – з дітьми в одній хаті жити. 20 років вони у власній квартирі хазяйнували, а тут раптом вирішили, що все, годі з них міського життя.

Двокімнатну квартиру переписали на доньку, яка нещодавно заміж вийшла, а самі в село до мене перебрались. 

Ідея ця мені із самого початку не сподобалась. Невістку свою я знаю, жінка вона непутяща. На вихідних звикла до обіду вилежуватись, готує так, що й мій собака того не їсть, а лайлива яка… Аж вуха в’януть! Але ж рідній дитині не відмовиш, пустила я їх до себе. 

– Тільки так, щоб порядок мені був. Хазяйство чимале маю, треба все доглядати. Якщо вже хочете жити тут – частину роботи на себе беріть, – сказала я одразу, щоб син з невісткою не розслаблялись.

Та хто ж там мене послухав! О 5 ранку я вже корову напуваю, випускаю гусенят траву скубати, воду ношу з криниці, а ті двоє ще сопуть під ковдрами! Місяць я терпіла, ну нехай два. Але всьому треба міру знати, я ж не вічна!

– Олено, вставай уже! Треба до худоби йти, сніданок готувати. Чи ти думаєш, що я сама все те робити збираюсь? – не витримала вже я якось та пішла дітей будити.

– Ви чого до нас у кімнату прийшли? Я ж до вас не ходжу. Субота, сьома ранку. Чого вам не спиться? – буркнула мені у відповідь невістка.– А ти що, перетруджена, що відпочиваєш до обіду? Стань хоч яйце кинь на сковорідку, ледащо! 

– Сашко, ти чув, як твоя мати мене називає? Я б на вашому місці так словами не розкидалась, – аж підкинуло мою невістку з ліжка. – Ми у вас хоч і живемо, але все тут за наші гроші купується. Доведете мене зараз – лишитесь взагалі без грошей!

Пошепки

– Та нащо мені ваші гроші! Я ж і без них жила раніше. Ми як домовлялись: я вас до себе пускаю, а ви мені по хазяйству допомагаєте. А виходить що? Я ще й вас обслужувати мушу?

– Та що ти, вигадуєш, мамо, – прокинувся нарешті мій син. – Скільки в тебе там тієї роботи? Ми обіцяли допомагати, так. То я ж учора і приніс відро води, щоб ти не тягала. Що тобі ще треба? Ляж спати. І нам відпочити дай.

Я розвернулась, щоб діти моїх сліз не бачили, і пішла геть. Що ж мені те відро води? Навіть корову напоїти не вистачить… Мені від дітей нічого не треба: ні продуктів, ні грошей. Я ж тільки прошу по-людськи жити, трохи мені помагати. Як брати овочі з мого городу молоко свіже пити – то вони перші. А як сіна треба наносити, води принести, за коровою доглянути – так у них справи одразу!

Подруга каже, що я собі проблему на пустому місці вигадала. Мовляв, треба вдячною бути, що діти не кинули мене саму на старості. Та хіба ж це називається “не кинули”?

Як так і далі піде – буду їх виселяти. Нехай я сама на старості лишусь, але невдячних родичів у своїй хаті бачити не хочу. 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Правильно жінка вирішила?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!