“Не хочеш доглядати за бабусею – відмовся від спадку” – такі умови диктував дядько. Але я не стала його слухати

Я проживаю у Польщі, місто Гданськ. 10 років тому виїхала сюди на заробітки, зустріла свого теперішнього чоловіка. Також українець, але народився та проживав у іншій області. Зараз у нас є невелика двокімнатна квартира та синочок Ян. Свого часу ми зробили з Петром польські документи, типу карта побуту. Так що можна сказати, що ми громадяни Польщі. 

І десь тиждень тому до мене зателефонував дядько Василь з дуже дивним “проханням”:

– Приїжджай до Франківська, треба за бабусею доглядати! 

Моєї мами не стало через рак 3 роки тому. Вона разом з бабусею проживала в Івано-Франківську. Невелика двокімнатна квартира, але хороший район, Пасічна. Я часто їм надсилала кошти на ліки, одяг, продукти. Навіть раз приїхала з Петром додому та зробила їм повністю ремонт. Звісно, все зі своєї кишені. Купили нові меблі, перефарбували стіни, поставили двері міцні, всю сантехніку та побутову техніку оновили. 

Але коли мами не стало, то рідний дядько Василь приїздив до бабусі на вихідні. Він жив у Рогатині. Ну кому вигідніше їздити до старенької – мені через всю країну та ще стояти на кордоні чи дядькові витратити годину часу на машині? 

Це питання дядько підіймав ще на Різдво, коли ми приїхали в гості. Так легенько почав натякати, що не може часто їздити до бабусі, а вона старенька, немічна. Ми запропонували найняти доглядальницю, будемо їй давати кошти за роботу та ліки.

– Ні, я чужу людину не пущу в хату. Вона щось вкраде тут! Золото, телевізор. Я бачила програму про таких аферистів! – відмовляється бабуся. 

Тому цей варіант відпав. А вже після Спаса дядько Василь почав дуже насідати на мене з чоловіком. Все телефонував та розпитував “ну коли ви приїдете до бабусі”.

І така поведінка почала нас з чоловіком помалу дратувати. 

По-перше, ми живемо та працюємо в іншій країні. Наш син ходить до школи. Тобто чисто в теорії ми можемо приїхати тільки на декілька днів, і то на свята. 

По-друге, у нас нема стільки часу та грошей їздити туди-сюди до бабусі. Хіба дядькові мало, що ми перекидаємо йому на картку гроші, аби він купив бабусі ліки? 

По-третє, я знаю, що дядько не дуже сильно прив’язаний до офісу. Він має невелике кафе, а його жінка взагалі не працює. Тим паче, то ж бабусин рідний син. Хіба йому так важко провідувати стареньку? 

– Ну тоді взагалі переїжджайте до Франківська. Знайдете тут роботу, син піде в україномовну школу. Що йому з тими поляками “пшекати”? – запропонував дядько. 

Тобто, ми маємо все кинути геть та почати нове життя в Україні. Такий варіант нам точно не підходить. Ян вже звик до школи, має там багато друзів. Ми з чоловіком там достатньо заробляємо. І де ми будемо тіснитися у квартирі бабусі? Нам буде мало місця!  Тому ця ідея мені здалася дуже безглуздою.

Тоді дядько взагалі почав коники показувати. 

– Тоді ти маєш відмовитися від спадку на бабусину квартиру, нехай вона все на мене перепише, – ставить такі умови дядько в слухавку. 

– Тоді ви повертаєте нам гроші за ремонт, який ми там зробили. Новий холодильник, двері, пральна машинка, комод. А ще роботу майстрів не забувайте! 

Ось це так дядька жаба почала душити, інакше не кажу. То вже навіть сліпий побачить – дядько просто не хоче приїздити до своєї літньої матері та доглядати за нею. Мені дуже сумно. І я розумію, що по суті ніхто, крім мене, не допоможе бабусі. 

Ми вже з чоловіком серйозно задумалися про переїзд до Франківська. Але хто зна, що дядько може утнути цього разу? 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Коментарі

Daryna
Adblock
detector