Після нашого з Максимом весілля я чітко сказала, що з його мамою не житиму. І не того, що я до неї погано ставилась. Просто я так вирішила. Крім того, Людмила Іванівна – жінка з дуже сильним характером. Вона все життя директором була і звикла командувати. Саме через це і шлюб її розпався. Свекор просто не витримав цієї муштри.
Тож ми оселилися на квартирі. Та після початку війни ціни страшенно зросли. Я якраз народила, тож було нам не просто. І тоді якось свекруха запропонувала.
– Ну, скільки ви можете гроші викидати! Я маю заощадження, допоможу вам, купите квартиру.
Ви не уявляєте, як Максим зрадів від цієї новини. А я відразу збагнула, що нічого доброго з цього не буде. Та чоловік мене вмовив. Дала Людмила Іванівна нам десять тисяч доларів. Ми доклали ще трохи і купили однокімнатну квартиру. Далі самотужки зробили там гарний ремонт.
Та минуло кілька років і, вочевидь, прийшов час повертати борг. Адже раптом свекруха почала вимагати, аби Максим мало не щодня приходив до неї. То продукти купити, то ліки, то щось полагодити. Для мене завдання теж знаходились. Людмила Іванівна могла подзвонити і сказати, що їй треба терміново вікна помити, або ж допомогти з прибиранням, або піти якийсь одяг обирати. Я ж часу багато не мала, другу дитину народила, ледве справлялася. Та варто було відмовити – починалось.
– І не соромно мені відмовляти? Ви б і досі платили за оренду чужого житла, якби не я!
З кожним роком ставало лише гірше. А коли Максима мобілізували, Людмила Іванівна вирішила, що тепер я маю виконувати усі його обов’язки.
– Мені треба полагодити мікрохвильовку!
– Я ж не майстер, не знаю, як те робити!
– То знайди майстра, організуй все!
Щодня вона дзвонила і просила щось. Натомість мені з дітьми зовсім не допомагала. А тоді взагалі ремонт затіяла.
– В суботу приїжджай до мене, будеш на кухні шпалери клеїти!
– Я в суботу не можу.
– А чим ти таким важливим зайнята будеш?
– Хіба я маю звітувати?
– Звісно. Як мені допомогти не можеш!
– Ні, я так далі не можу! Ми переїжджаємо.
– Куди?
– Я поживу в селі з дітьми у бабусі. Максим однаково на війні. Квартиру свою забирайте, робіть, що хочете з нею! Але дайте мені спокій!
Від подиву Людмила Іванівна й слова сказати не могла. Минула година і подзвонив Максим.
– Що у вас там коїться?
– Я переїжджаю. Не можу так більше! Не треба мені вашої квартири. Хочу спокою!
– Послухай, ти ж не забувай – це моя мама все ж!
– І що? Тепер усі її коники терпіти?
– Ми маємо їй допомагати! Навіть без квартири!
– То далі тоді самий!
– Як ти можеш створювати такі проблеми, коли я на фронті? Подумай!
– Я вже все обдумала.
Я зібралась і поїхала, ключа сусідці залишила. Можливо я втрачу свій шлюб. Але більше так не можу жити. Як гадаєте, правильно я зробила чи ні? Може й справді мала прислуговувати свекрусі далі?