Нас в сім’ї було четверо. Крім мене, ще дві сестри і брат. Я найстарша. І все життя ми жили собі дуже дружньо, поки не трапилась ця ситуація. Я хотіла, як краще, а вийшло, як завжди.
24 роки тому я поїхала на заробітки в Німеччину, мені вже на той час 45 стукнуло. І за цей час доробилася дуже добре. Молодша сестра Ірина залишилась вдома, бо мала ще відносно маленького сина і не хотіла залишати дитину саму. Старша сестра Олена мала вже більших дітей, але на заробітки не хотіла їхати. Вона мала примхливий характер і жалілась, що не витримала б такої долі – втекла.
Потім склалося так, що Ірина сильно занедужала і чоловік Богдан мусив її доглядати. Я надсилала їй найдорожчі ліки, оплачувала найдорожчих лікарів, але нічого не допомогло. Згодом сестра злягла і ми почали шукати доглядальницю. Богдан не хотів розраховуватися з роботи, бо на лікування йшли великі кошти. Тоді ми звернулись по допомогу до Олени:
– Чи я дурна, щоб доглядати за хворою? У мене своїх турбот мало?
– Це ж твоя сестра.
– Але вона має своїх дітей, чоловіка. Хай доглядають, це їхній обов’язок.
– Богдан працює, йому важко.
– А мені не важко? Тягну все на собі. Тобі легко казати, бо ти за кордоном.
Мені стало боляче від цих слів. Не думала, що моя сестра виявиться такою байдужою, черствою людиною.
Ірині не легшало, Богдан таки розрахувався з роботи, щоб доглядати її. Тоді я вирішила, що буду фінансово підтримувати їхню сім’ю.
Чоловік Ірини, Богдан, хороший господар. У нього і в будинку, і довкола будинку все до ладу. Доглядав він сестру майже шість років і весь час я йому допомагала в фінансовому плані. Я вважала, що це правильно, адже він залишився без роботи.
А коли наш племінник, син Ірини і Богдана виріс, я купила йому однокімнатну квартиру. Щоправда, в старому будинку. Просто я своїх дітей житлом забезпечила і була впевнена, що якби наша сестра була жива, вона б теж так вчинила. Однак я зробила це за неї, бо мала таку можливість і вважала це своїм родинним обов’язком.
Та після цього почалися в нашій сім’ї роздори. Сестра Олена, яка за ці роки не дуже про мене згадувала, раптом почала звинувачувати:
– Чому ти зятю квартиру купила, а обділила рідну сестру?
– Я квартиру купила не зятю, а племіннику.
– Мої діти – теж твої племінники.
– У свій час ти проявила байдужість. Тож чого від мене очікуєш? Я допомагала тим, кому дійсно було треба і про це не шкодую!
– А ти знаєш, що у твого зятя нова пасія? Ненадовго його вистачило.
На Великдень я завжди приїжджаю в Україну, збираю дітей, внуків за дружнім столом. Та й кличу Богдана з племінником. Але в цьому році Богдан на моє запрошення не відгукнувся, сказав, що має справи. Тоді я сама пішла до нього в гості. І зрозуміла, що він тепер не один. Так розкрилася його таємниця. З ним була Тетяна – гарна, привітна жінка. Як з’ясувалось, вони вже давно разом. Але Богдан боявся нам про це сказати. Думав, що ми не зрозуміємо.
Богдан був хорошим чоловіком для моєї сестри і свій обов’язок він виконав до кінця. Він вчинив дуже гідно. Тож має право хоч на старості літ відчути себе щасливим. Я так йому і сказала. Богдан дуже зрадів, що все розкрилось і на душі в нього полегшало. З Тетяною ми навіть подружилися. Вона хороша людина.
Коли я вже йшла додому Богдан сказав:
– Знаєш, я почуваю себе винним. Ти допомагала нам стільки років. І через мене в тебе проблеми з сестрою.
– Я робила це по совісті і від щирого серця! Бо ви мої найрідніші і найдорожчі люди, які потребували допомоги. Я не могла вчинити по-іншому. А сестра? Я її й знати не хочу, свого часу вона зробила свій вибір. Тож кожному по заслузі.
А яка ваша думка?