– Не квартира, а циганський табір! Все, набридло, збирай речі – кричав чоловік, коли почув, хто до нас їде у гості на вихідні

Я люблю на свята приймати гостей. Але тільки тих, яких сама запросила особисто. А от свекруха іншої думки.

Вона постійно на всі застілля приходить не сама, а бере всю родину – дві сестри з чоловіками, їх діти, ще тітку з села притягне. Загалом, у нас навіть місця за столом не було і я навіть позичала у сусідки крісла для таких “гостей”.

– Ну ви хоча б мене попередили. Я тільки на нас наготувала. Дивіться, там ледь картоплі вистачає.

– Ми і так багато не їмо, що ти вже починаєш?

І якщо я старалася якось перечити свекрусі, то одразу чула фразу “А ти забула, чия це квартира?” або “А ти чому в цій квартирі так командуєш?”

Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi

Цю двушку Ольга Дмитрівна подарувала нам на весілля. Привселюдно вручила ключі та сказала, що це наше родинне гніздечко. Однак, минуло 8 років, а вона досі сюди приходить, як до себе додому. Ми ледь впросили її, аби дала добро на ремонт, бо я вже не могла жити в такому старому безладі.

І свекруха досі не переписала квартиру на Пашу чи на мене. Так ми живемо тут, грубо кажучи, на пташиних правах. Тому повинна так погоджуватися на непроханих гостей та терпіти. Адже зараз ми ніяк не можемо купити власне житло чи переїхати на орендовану квартиру.

Але найбільше мене дратувала Ліля – молодша сестра Павла. Вона, як найголовніший член родини, мала багато “привілеїв”. Щоразу приїздила до нас з дитиною та я одразу мала няньчити її сина. А Ліля то в душ піде, подрімає чи просто повечеряє з іншими родичами. Я навіть не могла сісти до столу. То принеси, те подай, це віднеси, там повитирай…

Я себе почувала якоюсь прислугою, чесно. І вже свята не приносили мені такого щастя.

У суботу в чоловіка було день народження, 30 років. Звісно, я вже морально готувалася до того, що припхається море гостей. І минулого четверга до мене зателефонувала Ліля:

– Треба якесь меню узгодити. Ти б могла приготувати голубці, якісь салати, типу крабовий та олів’є.

– А ти допоможеш? Хоча б це все приготувати до приходу гостей.

Пошепки

– А я що, не гість? Ти що, хочеш ще мене припахати до такого? Ти взагалі господиня чи якась немічна Попелюшка?

Мені стало дуже образливо з таких звинувачень сестри. Кинула слухавку та почала плакати. Нашу розмову чув Павло. Він підійшов до мене, міцно обійняв

– Добре, збирай речі.

– Куди?

– Не будемо свято тут робити. Годі влаштовувати вдома циганський табір.

– А куди ми поїдемо?

– В гори. Якраз он дивися, є вільні номери. Відключимо телефони до понеділка, аби ніхто нас не турбував.

Я спокійно видихнула. Ми в п’ятницю зранку виїхали геть, нікому не сказали ні слова. Звісно, свекруха з родичами та Ліля були в шоці, що їм ніхто не відчиняв. Годину стояли, наче колядувати збиралися, а потім поїхали геть – про це нам сусідка донесла потім.

І тепер з нами ніхто не хоче спілкуватися. Бо ми егоїсти, не подумали про родичів (які без запрошення припхалися), закрили квартиру та звалили у гори відпочивати.Найбільше відчитували мене свекруха

– Ти така хазяйка? Господи, ото син вибрав жінку, борони Боже ще комусь таке щастя, як ти, мати! 

Я ж тільки посміялася у слухавку. Добре, що все так закінчилося і тепер я не буду виконувати роль кухарки на всіх родинних застіллях.

Я навіть не думала, що звичайна вечеря з чоловіком та дітками – це найкраще святкування. Адже я з тими людьми, які мене щиро люблять та поважають.

Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Daryna
Adblock
detector