Так я хотіла, щоб син знайшов дівчину з нашого міста. Ми живемо в маленькому райцентрі на Тернопільщині. Всі один одного тут знають, розуміють і підтримують. Михась у мене дуже хороший і добрий. Він у нас єдиний син, старалися дати йому все найкраще.
Та він поїхав згодом до Києва і привіз звідти свою Настю. Дівчина також не була зі столиці, приїхала туди з Дніпровщини. Та жити в великому місті було надто дорого. Ще й вона завагітніла, тому й переїхали. У нас великий будинок. Прийняли охоче виділили дві кімнати.
Настав час і народила невістка синочка. Я відразу запропонувала ім’я.
– Назвіть сина на честь мого батька – Макаром.
– Що за дивне ім’я? Ні! Та й на честь померлого, то поганий знак.
– Дивно, у нас завжди так робили. А як хочете?
– Кірілом.
– Ну, Кирило, так Кирило.
– Не Кирило, а Кіріл!
Мені дивно було це чути. В нашій місцевості дико звучить Кіріл, Даніла. Та й взагалі, це не українські варіанти, а російські. Та час минав, онук підростав, мене часто з ним залишали. І скажу відверто, коли я гуляла з хлопчиком десь на людях чи на дитячому майданчику, мені соромно було його називати Кіріл. Казала, Кирило. І ось одного разу це почула Настя. Який скандал вона на людях влаштувала:
– Не Кирило, а Кіріл, або Кірюша! Нащо ви сина, як якогось селюка називаєте!
– Чого це селюка? Українця! Війна в країні, а ти дитину на російський манір називаєш!
– Так просто гарніше! І якщо батьки так вирішили, то вже змиріться.
Люди все це слухали, а мені так не приємно було. Не знаю, чому невістка не розуміє, що не пасує воно до нашої мови. А ви як ставитесь до зросійщення наших імен? Як вам більше подобається? Кирило чи Кіріл? Данило чи Даніла? Микита чи Нікіта?