Ніколи не відчувала особливої любові до багатодітних сімей. Ймовірно тому, що мала поганий приклад у дитинстві. Поруч з нами жила така сімейка і я часто бачила, як їхні дітки бігали вулицями і випрошували у сусідів хоча б шматочок хліба. словом, були подібні на безхатьків.
Чим дорослішою я ставала, тим негативніше ставилася до цих людей. Річ не втому, що вони мені чимось заважали. У мене своє життя, а у них – своє. Одначе я просто дійшла висновку, що багатодітні сім’ї – живуть дуже примітивно, керуючись тільки біологічними інстинктами. У них надмірно загострений потяг до розмноження, відносна жорстокість і ніякого відчуття відповідальності.
Гадаю, що частинку себе можна залишити і в одній дитині чи двох, у мистецтві та творчості. Не обов’язково плодитися більше, ніж будь-хто на світі. Цікаво чим керуються ці люди, обираючи сімейні обов’язки замість кар’єри.
Одначе, для того, щоб зробити дитину особливих старань не потрібно, на відміну від досягнення цілей.
Але є у їхньому, здавалося б, безбідному бажанні залишити свого спадкоємця і мінуси. Наприклад: вільного простору стає дедалі менше, свободи обмежуються, збільшується кількість конкурентів за ресурси, але частіше зростає соціальний тягар на загальний горб.
Та й виходить так, що за дітей ці люди отримують гроші. Але йдуть вони за наші з вами податки. А в умовах, коли одних змушують платити за дітей інших через систему оподаткування та методами токсичного благодійного здирництва, нічого приємного до таких людей ти відчувати не будеш. А хто хоче платити за чуже розмноження? За чужі хотілки замість втілення своїх мрії? Багатодітність стала тягарем і символом примусу. Навіть якщо на момент дітонародження багатодітні заможні, то будь-якої миті вони можуть опинитися у важкому становищі і це ляже наслідками на все суспільств. А обурює найбільше те, що такі батьки здатні зробити якусь гидоту і виправдати себе інтересами власних дітей.
Одначе є й інша категорія людей. Такі віддають чимало кошти за страхування, мріють про кар’єру, але все одно будуть залучені до проблем багатодітних і заплатять за їхні помилки. Та й дітям у таких сім’ях, гадаю, живеться не так солодко. Вони – це випадок, а не спланована вагітність. Тож сенсом життя таких сімей стають не підвищення рівня інтелекту відповідальність, а будь-які пільги та потурання з боку держави.
Саме тому я й не люблю багатодітні сім’ї і ніколи не допомагаю їм. Я просто не хочу жити у світі, де відповідальність за наслідки бездумної репродуктивної поведінки нестиме все суспільство. А так буде завжди, адже ці родини – багатодітні і за стандартами їх завжди виправдають. Такі люди заявляють, що готові для своїх дітей на все, а на ділі навіть роботу знайти не намагаються, вимагаючи від цього світу співчуття та підтримки.
Мораль для них – це інструмент, за допомогою якого вони маніпулюють нами. Рівень народжуваності дітей у них точно не свідчить про високий інтелект. Але так закладено природою: особи, у яких менше шансів на виживання, завжди плодючіші та агресивніші. Вони народжують, щоб вижив хоча б один нащадок, бо таких сім’ях рідко всі здорові та щасливі, адже й зачаття відбувалося не за найкращих умов.
Хоча в сучасному світі умови для виживання куди кращі, але це не зупиняє наших героїв. Вони продовжують вести свою загарбницьку стратегію.Та й поняття моралі для них досі викривлене і чуже. Дехто, хто має щиру душу, ведеться на такий підступ багатодітних сімей. Інші ж, як і я, не збираються віддуватись за чужі помилки. Знаєте фразу: там, де росте амброзія, троянди не зростають. Ось так і в житті…
Чи погоджуєтеся з думкою авторки?
Як ставитеся до багатодітних сімей?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!