Мій чоловік дуже близький зі своїми батьками. Спершу мені це дуже сподобалося, я думала “ого, він їх так любить, цінує, поважає”. Сподівалася, що до мене також буде схоже ставлення.
У Петра від першого шлюбу були діти – двоє хлопчиків, Дмитро та Данило. Ми з ними добре спілкувалися, ходили на прогулянки, у якісь кафе чи парки розваг. Бачилися на вихідні та свята. Глибоко в душі я полюбила цих дітей, як рідних. Адже сама не могла народити малюка через хворобу. Тому вирішила віддавати свою любов хлопчикам. Може, колись я все-таки народжу малятко…
Отож, жили ми у батьків Петра. Свекри добре прийняли мене у родину, віддали другий поверх у хаті. Правда, інколи я могла почути від них зауваження. Типу “а чому ти взяла мою чашку, купи свою”, “ми не ставимо тут взуття”, “чому ти приготувала на вечерю гречку, а не борщ”, “чому не помила посуд”. Ну, в тій хаті я не почувалася господинею. Не дуже приємно, коли хтось вказує на такі дрібниці в побуті. Діло дійшло до ручки, коли ми вже почали ділити продукти на різні холодильники. І я не мала права нічого брати чужого.
Якось я натякнула чоловікові, що пора нам пожити окремо, десь орендувати квартиру.
– Сонечко, у мене нема стільки грошей. Сама розумієш, що треба за комунальні платити, дітям аліменти давати, нам на щось жити.
Я сиділа і чекала, коли нарешті Петро наважиться на переїзд. Бо в 30+ жити разом з батьками – така-собі розвага. Наче ти і дорослий, але досі поводишся, як мала дитина.
Місяць тому не стало моєї бабусі Стефи. Вона важко хворіла, лікарі не давали жодних позитивних гарантій. Ми з батьками оплатити поминки, дали гроші на церкву та домовину. Я 3 дні не могла оговтатися від втрати. Адже дуже-дуже-дуже сильно любила бабусю. Наче частинку твого серця вирвали та забрали.
Перед тим, як упокоїтися в Бозі, бабуся переписала на мене своє житло. Це невелика, двокімнатна квартира на Сихові. Тихий, спальний район, порядні сусіди, поруч є автобусна зупинка, магазин великий.
Тоді я вирішила знову серйозно поговорити з Петром щодо переїзду. Сподівалася, що цього разу чоловік піде мені на поступки:
– Квартира є, залишається зробити тільки невеликий ремонт. Ну, там докупити нове ліжко, шафу, може ще праль..
– А може ти краще цю квартиру продаси?
Таке запитання мене дуже збило з пантелику. А виявилося, що Петро вже вигадав новий план.
– Чому продати? Ти не хочеш туди переїжджати?
– Ні. Навіщо нам взагалі нова квартира? Краще залишаємося жити тут. Поділимо гроші порівну, за одну частину зробимо на кухні та вітальні ремонти, а другу поставлю у банк під відсотки.
– В банк?
– Так. Для Данила та Дмитра. Аби їм на майбутнє було.
Сказати, що я була шокована – це нічого не сказати.
– А чому я повинна думати про твоїх батьків та дітей?
– Бо ти моя жінка і тут живеш. Я не можу покинути батьків.
Мої свекри здорові люди, ходять на роботи. Ну, їм нічого не бракує. Чому Петро вирішив залишитися – то загадка.
Я вирішила за свої гроші все-таки зробити ремонт у квартирі. Тим паче, мій тато допомагає там з дядьком, він досвідчений майстер. Однак, день за днем я чую від Петра одне запитання “коли квартиру на продаж виставиш?”. Вже до цього діла свекруха підключилася. Клюють мені мізки, як ті дятли. Я спокійно не можу навіть кави випити, бо як тільки вони заходять на кухню – починається справжній допит.
– Слухай, ти або квартиру продавай, або розлучаємося. Ти не розумієш, що треба тут зробити ремонт? Нащо жити окремо? – поставив мені вчора ультиматум Петро.
Чесно, така поведінка чоловіка дуже розчаровує. Я вже хочу сама зібрати речі та переїхати, аби тільки ремонт пошвидше завершити.
Що ви порадите нашій читачці?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!