Тепер я розумію, що обирати чоловіка треба не гарного, не заможного, а просто доброго і чуйного. Такого, що цінуватиме і допомагатиме. Та надто пізно я це збагнула.
Олега я покохала ще 18-річною дівчинкою. Чотири роки ми зустрічались. Тепер розумію, що він вже тоді знущався. Коли хотів – приходив до мене, а решту часу пропадав з друзями та іншими дівчатами в місті. Переконана, що тоді він і зраджував. Та я свято вірила в його кохання і зовсім не бачила недоліків.
Ми побралися, а вже за два місяці я дізналась, що вагітна. Тоді й почалось. Олег не хотів прощатися з холостяцьким життя, постійно десь вештався, а я чекала дома. Скільки разів хотіла піти, та я дівчина з села, а жили ми в місті у квартирі чоловіка. Я все думала, що ж робитиму з дитиною так далеко від цивілізації. Чи матиме змогу син розвиватись там? Та й що казати, Олега я кохала.
Минуло два роки, я вийшла на роботу. Чоловік час від часу мав підробіток, але здебільшого сидів вдома. Він не заробляв нормально, я ледве зводила кінці з кінцями. Разом з тим, він зовсім нічого не робив вдома. Одного разу наш син захворів, він залишився вдома з Олегом. Коли я повернулась, маленький скаржився, що голодний.
– Ти що не міг сина погодувати?
– А ти щось нам залишила?
– Зварив би йому вівсянку чи манку! Невже так важко!
– Ти в моїй квартирі живеш, а я ще готувати маю? Що ти за жінка?
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Зі сльозами на очах бігла швидко готувати. Та наступного дня захворіла і я, певно малий мав грип і я заразилась. Словами не передати, як боліло все тіло й голова. Ще й температура висока піднялась. Я не могла встати з ліжка. Зателефонувала на роботу й попередила. Олега ж попросила:
– Погодуй сина і збігай в аптеку!
– Не прикидайся, що хвора! Не хочеш готувати – так і скажи! Зробила собі вихідний.
– Послухай, мені дуже зле!
– То йди тоді в лікарню.
На вечір мене забрала швидка. А наступного дня я дізналась діагноз – коронавірус. Я пояснила лікарю, що малий теж хворий і скоріш за все тим самим. Тож мені дозволили взяти дитину з собою і навіть виділили окрему палату. Ми лежали там два тижні. А чоловік жодного разу не приніс нам гостинець, не спитав, чи потрібні якісь ліки. Врешті він почав телефонувати та кричати:
– Та скільки можна? Ти навмисно, відпустку собі зробила? Я не розумію – є в мене дружина чи ні? В хаті не прибрано, я не маю, що їсти.
– Тебе лише це хвилює? А син, а я?
– Нічого вам не буде. Влаштувала казна-що! Як не повернешся завтра – можеш там і лишатись. На твоє місце швидко інша знайдеться.
Тієї миті я збагнула, що ніяка сила не примусить мене повернутись до чоловіка. Просто з лікарні я поїхала з сином в село. Нехай я втрачу роботу, не матиму змоги жити в місті, та я буду з батьками, котрі мене люблять і підтримують. Врешті життя на лоні природи не таке вже й погане.
Як гадаєте, краще в місті з усіма його можливостями, але з таким чоловіком чи у віддаленому селі, але в спокої?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!