Вийшла наша донька заміж за хлопця студента. Сама ще теж навчалась. Ото вже вигадала – привести додому чоловіка, що нічого ще не нажив, а сім’ю вже хоче.
Донька зі своїм чоловіком почали жити з нами. Ми відразу стали його вчити розуму та як потрібно господарювати. Бо, як свого не маєш, то добрі люди навчать.
Як тільки наш зятьок починав виявляти своє невдоволення, то ми відразу ставили його на своє місце:
– Будеш мати свою хату – там і командуватимеш.
Так він ще й ображається. Мало того, що живе у нас на всьому готову, то й командувати хоче. За тих 2 роки, що він із нами прожив, то в свою кімнату лише телевізор великий купив та й по всьому.
Не раз Богдан намагався нашу доньку вмовити, щоб вони в місті на квартирі жили, та ми її не пустили.
Так тривало до одного дня, коли зять вирішив характер показати. Ми тоді в їх кімнаті телевізор дивились, бо в них більший. І тут Богдан підривається і каже до нашої доньки:
– Іро, я тут навіть у нашій кімнаті не можу сам побути. Давай переїдемо на орендовану квартиру.
– Зараз – кажу – Іра нікуди не поїде. Вона нас не покине.
Донька промовчала, а Богдан грюкнув дверима та пішов. Додому він так і не повернувся.
Іра прожила з нами сама кілька місяців, а тоді вирішила сказати мені, що «ми вижили її чоловіка».
– Що? – кажу. – Ніхто його не вигонив, він сам пішов.
– Бо ви чіплялися до нього зі своїми роботами і всім решта.
– А що він хотів? Тут жив – то й мусів працювати.
– Якби не Богдан, то паркану нового не було б, як і опалення та гаража для трактора.
Тоді дочка після нашої сварки грюкнула дверима та пішла жити до Богдана. Раз лише приїхала – забрати їх речі та телевізор.
Ну нічого, як Богдан пішов, ми й не відчули та й тепер не особливо переймаємось. Ще вони повернуться до нас, тоді то я подумаю чи приймати їх і такі умови їм виставлю…
Хто з нас правий?