Цю історію мені розповідала мама ще в дитинстві, але ніяк вона в мене з голови не виходить… Її дідусь колись був звичайним солдатом, відправили його воювати. Як не дивно, оминали його там і кулі, і вороги. Тільки й дивувались усі, що так багато хлопців гине, а йому – хоч би й що. Та дійшла й до бабусі погана звістка: втратив дід зір.
Як він уже сам розповів, зірвалась біля його окопу ворожа граната. Голова ціла, очі цілі, але в них – тільки темрява.
По лікарях його дуже тоді не возили, час такий був… До поранених діла нікому не було, більше живими та здоровими цікавились.
На роботу діда брати ніхто не хотів, усі калікою кликали… Подумав він та й став взуття лаштувати. Не знаю, як то в нього, сліпого, виходило. Але таке він взуття виробляв, що всі диву давались.
Прийшов якось до нього сусід, не бідний дядько, аби пару черевиків взяти. А за роботу платити не хотів. Дід встав, аби негідника відлупцювати, але ж куди там, коли очі не бачать! Той дядько так його по голові ляснув, що дід аж впав!
А як прибігли всі глянути, що з ним, аж плакали від щастя. Дід знову бачити почав!
До чого я веду… Іноді життя може давати нам такі стусани, після яких опускаються руки! Але не спішіть на них жалітися. Бог знає, кому і що судилося. І допускає тільки ті удари, які змінять нас на краще.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!