Мене звуть Леся, нещодавно мені виповнилося 60 років. Однак той день мені не хочеться згадувати, відразу сльози котяться.
13 січня прокинулась рано вранці, аби встигнути усе, що запланувала. Зайнялася приготуванням улюбленого печива онука Іванка. Заздалегідь приготувала галяретку з домашнього соку та розморожених ягід для онучки Терези. Нагострила ножі та нарізала на шматки свіже м’ясо на шашлики. Зять полюбляє готувати на природі.
Того дня мені виповнилось 60 років, а відчувала себе на 30, адже стільки сили та енергії було. Не боліли ноги, спина, навіть тиск в нормі був. В очікуванні доньки Оленки та її сім’ї, застелила новеньку скатертину на стіл. Донечка обіцяла приїхати привітати разом з родиною, якщо зятю не випаде нагальна робота. Зять Богдан хірург, іноді бувають термінові виклики. Оленка не любить залишатися в мене на ніч без чоловіка. Я не проти, оскільки завжди дотримуюсь тієї думки, що сім’я, чоловік та діти завжди на першому місці.
У свої 42 роки я залишилась вдовою. Живу сама, проте не сумую, бо маю доньку, онуків. Хоч вони рідко приїздять, але, мабуть, то нормально, адже в місті там інше життя.
Тож за короткий час мені тоді вдалося дуже багато чого встигнути. Стіл був вже готовий, смачненького багато бабуся онукам напекла, наготувала. Після обіду сіла відпочити, глянула на годинник, а дітей ще й не видно. Стала телефонувати, але донька не відповідала. Якийсь неспокій заполонив моє серце.
Кілька разів виходила на дорогу, але нікого не бачила. Почала перейматися. Коли вже настав вечір, і діти не з’явилися, мені стало зле. Випила заспокійливого й далі телефонувала. Вечір довго тягнувся, і, я не знала, що робити, заснула за столом, схиливши голову на святковий обрус.
Пробудившись вранці, знову зателефонувала Оленці. Нарешті вона відповідає.
– Дякувати Богу! Донечко ви живі, здорові? Все гаразд? — схвильовано запитую я її.
– Ти чого так рано дзвониш? Ми ще спимо. Все добре. Що таке? — обурливо відповіла донька.
– Я чекала вчора вас… Улюблене печиво Іванка напекла… — з комком у горлі далі говорила.
– Ой я забула тобі сказати… Ми мусіли піти на святкування дня народження шефа Богдана. Він особисто запросив у ресторан, а ми що мали сказати? Що не прийдемо, бо моя мама печива напекла? — байдуже та спокійно сказав Олена.
Вона ще далі продовжувала щось говорити, але через сльози я вже більш нічого не чула…
Так, чоловіка треба слухати, бо то сім’я. Сім’я — головне. Але ж про день народження мами можна й забути ? Мабуть, шеф важливіший…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!