Я завжди боявся, що доживу до глибокої старості. Тут мене, мабуть, тільки пенсіонери зрозуміють… Здоров’я вже стає не те, виконувати буденні речі все важче, а тіло так не слухається, що хоч ляж та лежи пластом весь день! Але навіть не це лякає найбільше: найстрашніше в старості – пожинати плоди молодості.
От і дожив я до своїх 60… Артрит, катаракта, діабет – скільки я болячок до цього віку в собі зібрав, що всі й не запам’ятаєш. Тож прокинувся у свій ювілей із чітким присмаком старості.
На роботі мене привітали смачним тортом, веселою пісенькою, навіть начальство пару сотень у конверті дало як презент. Та тільки настрою в мене на все це не було, бо ніхто з рідних про мене за весь день так і не згадав.
Я знав, що воно так буде: у молодості на дітей не вистачало часу, на жінку – терпіння, а на іншу рідню – бажання. Казали мені всі, що такий мій стиль життя вилізе на старості боком, але ж я думав, що не доживу! А воно он як…
Діти зранку розбіглись у справах, дружина на кухні стояла, готувала банки для консервації. Про мене ж усі забули, ніхто навіть не муркнув!
Та ще й в автобусі настрій зіпсувався! Сидів біля мене дід, а до нього онучка з усіх сил горнулась… Теж мені, зразковий сім’янин!
Приїхав додому я з одним бажанням: лягти спати й забути цей нестерпний день. Але як тільки двері у квартиру відчинились, на мене вилетіли святкові кульки й конфеті!
– З Днем народження, тату! – кричали в один голос діти…
Кухня була повністю заповнена людьми: тут тобі й колеги, і друзі, і родичі… Усі-усі зібрались! А дружина звідкись ще й свій фірмовий торт дістала!
– То ви не забули, ви на мене не ображаєтесь? – не міг я стримати сліз.
– А чого ж нам на тебе ображатись, тату? Ти з нами хоч і рідко бував у дитинстві, але ж ми все розуміємо. Ти тяжко працював, аби нам щось у цьому житті дати. І ми тобі дуже за це вдячні… Готовий свій подарунок отримати? – запитав син.
Мене вивели на задній двір будинку, а там – автомобіль, про який я все життя мріяв! Кілька разів сам собі його ледь не купив, але то дітей навчати треба було, то дружина хворіла – якось не до того було.
Так я завжди боявся старості, а вона виявилась такою приємною! Нехай я вже не побігаю так, як у свої 20, але ж найрідніші й досі поруч. А це – головне.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!