Нещодавно моя невістка зробила таке, чого я і досі їй пробачити не можу.
Стосунки в нас завжди були не дуже, бо з першого ж дня вона мені не сподобалась. Якась різка, недоладна… Не такої жінки я для свого сина хотіла.
Але повчати Максима я не збиралась. Хоче з нею життя прожити – нехай буде.
Десь місяців зо два все було в молодої сім’ї добре, а потім почав все частіше син до мене в гості забігати. То поїсти, то одяг випрати, то просто лягти відпочити. Я його не виганяла, бо дитина рідна, але таке мені не дуже подобалось.
– А чого ж ти, Максиме, додому до жінки не йдеш? – якось таки наважились запитати я.
– Та чого… Така з неї жінка, як з мене балерина. Нічого не вміє, нічого не робить. А кинути її не можу. Люблю! – відповів чесно Максим.
Так мене його слова за душу взяли… Я теж колись так любила. Нічого окрім любові тієї не бачила. Намучилась – страшне. Хотіла синові сказати, що нічого доброго з того не вийде, але змовчала.
А через три тижні після тієї розмови Максим до мене заходити перестав. Я аж злякалася вже. Думала, сталось щось страшне… Терпіла-терпіла та й подзвонила до нього.
– Максимчику, привіт! А чого ти до мене не заходиш? – запитала я сина без задньої думки.
– Ви чого до нас дзвоните? Хочете мені сім’ю зруйнувати? Триста разів уже сказала: дізнаюсь ще раз, що Максим до вас після роботи ходить – подам на розлучення. У нього жінка є, а він ніяк до матері не набігається! – верещала мені у слухавку невістка.
Я там аж прозріла в один момент. Це ж де так бачено? У неї молоко ще не губах не обсохло, а вона вже так на мене кидається!
Образилась я та й перестала взагалі з ними на зв’язок виходити. Набридли мені цій сімейні мелодрами.
Після цього наче усе в нашій родині налагодилось. Ні тобі сварок, ні хованок, ні брехні… А потім сталось те, через що я взагалі на синові хрест поставила.
Ювілей свій святкувати я не збиралась, нікого не запрошувала. А тут бац – син із невісткою прийшли без попередження. Сказати, що я здивувалась – все одно, що промовчати. Але я зраділа дуже, втомилась уже від цих проблем…
Накрила стіл, посадила дітей та й давай розпитувати, що в них нового.
– Ти бабусею скоро станеш, мамо! – заявив мені син. Я там ледь не розплакалась від щастя, чесно вам кажу! Онуків я чекала, наче другого пришестя.
– Але нам треба квартира, – одразу підхопила невістка. – Я знаю, що у вас в селі хата є чимала. Переїдьте туди, а нам свою двушку віддайте. Вам же для онучки не шкода, правда?
От тобі й добрий день! Я думала, що та фраза мені причудилась. Але ж ні! Невістка вимагала, аби я їй своє житло віддала! Звісно, у самої ж немає клепки на квартиру заробити. Простіше пенсіонерку в село виганяти!
Дітей я виставила за двері. Сказала, щоб більше не приходили. Але зараз я починаю сумніватись… Син же не винен, що таку страшну жінку полюбив. Та й онучку я бачити хочу, тільки заради неї тепер і живу. То може і чорт з нею, з тією квартирою?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Продавати квартиру чи жити далі на самоті?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!