Є міста, які навіть після відступу ворожих сил, не мають прямого зв’язку із зовнішнім світом. А наслідки руйнувань виявляються жахливими й створюють непридатні для життя умови.
Серед таких населений пункт Демидів. Він єдиний з усього Вишгородського району, до якого ще не відновили прямого сполучення з Києвом.
Попередньо міст через Ірпінь на вʼїзді в село був розбитий.
Але головна проблема містян – знищена дамба в Козаровичах.
На початку повномасштабного вторгнення українські військові підірвали цю дамбу разом із мостом, щоб не допустити подальшого просування російських військ у бік Києва. Тепер частина Демидова, розташована в низовині, опинилася під водою.
Репортаж команди “Hromadske.”.
У перші дні війни ми чули постріли в сусідніх селах. А тоді вже почали снаряди до нас долітати. Стала підходити вода. Ми згуртувалися, почали насипати мішки з піском, робити дамбу, думали, що не пройде стільки води. А коли зрозуміли, що жодні мішки не допоможуть, опустили руки.
Розповідає 68-річна Валентина.
Найбільшого рівня вода в місті сягнула приблизно 10 березня. У дворі Валентини підтопило будинок і літню кухню, в якій живе її паралізована мати. Після того, як запрацювали помпи, вода опустилася на кілька метрів, але земля на городі ще волога і перекопувати її неможливо.
Валентина показує мокрі й потріскані від вибухів стіни всередині будинку, темні плями цвілі в кутку на стелі.
Вони так били, що я зубами зціпила подушку, щоб не кричати, схопила руками ковдру і пролежала так цілий ранок. А коли хотіла встати з ліжка, не могла знайти підлогу. Я рачки вилізла й відразу підняла голову — чи не знесений будинок. Дім був цілий, але все навколо — у торфі й землі.
Сини Валентини три роки воювали у складі 72-ї бригади, захищали Авдіївку, Маріуполь і Волноваху. 47-річний Сергій залишився на час окупації в селі й ледь не поплатився життям.
Я ішов до матері — ніс четвертушку чорного хліба і пачку вермішелі, які наша гуманітарка видала. Вони положили мене. Забрали б життя, але побачили в кухні паралізовану бабусю.
Фото: Олександр Хоменко / hromadske
Пенсія Валентини — 2600 гривень. Її платять вчасно, але без власної городини на такий бюджет прожити складно.
День і ніч була на городі. Встаю рано, лягаю пізно, щоб якийсь огірок, помідорка були.
Коли земля достатньо просохне — невідомо, бо глибина новоутворених озер на городах подекуди сягає кількох метр
Там люди саджають картоплю, а ми просто дивимося на них, бо наші городи коло хати. Може, у червні вдасться посадити. Сподіваємося на краще.
Бідкається 50-річна Тетяна, хоча за всі 20 років, які живе в сусідньому Димері, такої великої повені не памʼятає.
Фото: Олександр Хоменко / hromadske
На захисній дамбі гуде велика помпа. Дістатися до неї можна тільки на човні.
Доглядає за всім 39-річний Олександр.
Велику помпу селянам передали з ДСНС приблизно два тижні тому, і саме цей пристрій подарував людям надію. Втім без “але” не обійшлося.
Для того, щоб насос працював, потрібно 120-150 літрів дизеля на день. Держава тут теж трохи допомогла, втім основні витрати на пальне селяни покривають зі своєї кишені. Та й пальне ще треба знайти на заправках.
Щоб відкачати воду, Олександр працює два дні біля помпи — заливає пальне й усуває поломки. Далі три дні на домашні справи.
Олександр упевнений — через місяць безупинної роботи воду вдасться відкачати, але на саджання картоплі у червні не сподівається.
Олександр Хоменко / hromadske
Від наводнення постраждало орієнтовно 70 будинків у Демидові. Утім, є й хороші новини. Місцеві кажуть, що в місті обійшлося з навалою. До підтоплених помешкань російські війська під час окупації практично не заходили.
Якось із городами перебудемо — головне щоб війна закінчилася.
Каже 64-річний Віктор, радіючи, що, хоч дамбу й підірвали, зате окупанти не попали в Київ.
Джерело: Hromadske
Напишіть нам в коментарях у Facebook!