Пів року тому я пережила найбільшу трагедію в своєму житті. Мені подзвонили й повідомили, що Олесь загинув. Він був на фронті, та за іронією долі помер не під час виконання бойового завдання. В нього просто стався інфаркт. Бідний, не зміг все те винести.
Олесеві було 42 роки, ще зовсім не старий в нас син підліток і донечка маленька. Чоловік завжди для дітей прикладом залишався. Справжній герой. Ще до моєї зустрічі він почав будинок будувати. А після весілля ми в нього заїхали. Гарний двоповерховий із затишним двором. Про такого господаря, як мій Олесь, кожна жінка мріє.
А який садок він засадив: там і черешні, й яблуні, й смородина, й малина. Навіть персики в нас були. Усі дивувались і милувались.
Жили ми дуже добре. Тому втрата Олеся для нас велике горе. І ось не встигла я відійти від горя, як прийшла до мене свекруха. Зустріла я її вся заплакана, цілісіньку ніч заснути не могла.
– Я подумала, що для тебе цей будинок завеликий. Через тиждень моя Інна з дітьми сюди переїде.
– Як це? З чого раптом?
– А що вона має квартиру орендувати. Син хату ще до весілля збудував, тож вона не твоя!
– Про це й мови не може бути! Я її не пущу!
– Тоді ми з поліцією приїдемо!
Такого я не чекала. Не розуміла взагалі, як так можна. Ми ж би мали одна одну втішати, а не сваритися. Крім того, вона ж чудово знає, що Олесь залишив би хату мені. А Інна – це її донька, страшенно нахабна. І дня в житті не працювала, навіть чоловік її не витримав. Розлучився. От і живе тепер на аліменти, бо працювати й далі не хоче.
Та минув тиждень і я побачила перед своїми воротами вантажівку. Раптом з передньої кабіни вийшла Інна і почала грюкати.
– Що ти тут робиш?
– Відчиняй, вантажники речі занесуть. Займемо всього дві кімнати.
– І не подумаю. Готуйся до суду!
Годину вона стояла біля воріт і поїхала. Розлючена свекруха подзвонила мені:
– Що ти робиш? Ти ж програєш суд!
– Побачимо! Я такий розголос зроблю. Всі дізнаються, які ви.
Ми посварилися. І я не знаю, що далі буде. Мені дуже прикро. Адже свекруха – бабуся моїх дітей. А вони й без того батька втратили. Як мені бути?