Дивлюсь, як зараз дітей виховують, та й згадую історію з дитинства. Нас із братом батьки в село на все літо відправляли, а там ніяк бабця нам ради дати не могла. Малі були, то на голову й всідалися…
Та набридло, мабуть, дідові дивитися, як ми з жінки його кров п’ємо. То він і взявся за наше виховання сам.
– Лягайте спати, хлопці! Завтра рано підніму вас, аби поснідали. Нам молоко продати треба, не до вас буде, – крикнув увечері на нас дід.
Але хто його слухав! Літо, друга ночі, парить у хаті – що ж його ще робити, як не дуріти до самого ранку?
Прийшов дід, як і обіцяв, будити нас вдосвіта. А ми щось йому пробуркали та й зарились назад в одіяло.
Проснулись уже ближче до обіду. Давай в літню кухню двері сіпати, аби черв’ячка заморити, а там зачинено! Глянули у вікно – стоять бабині млинці на столі… Облизнулися та й стали чекати, коли баба з дідом із базару вернуться.
Чекали аж до 13:00! Думали, там нас вже і погодують…
– Обідати через годину будемо, треба нам сумки розгрузити, – сказав дід.
Послухали ми його, махнули рукою та й погнали із хлопцями сусідніми горобців ловити. Так обід і прогуляли…
Прийшли вже під вечір. Пішли до баби, аби хоч млинців тих вранішніх попросити.
– Нема вже й близько тих млинців, я їх ще на обід поїв. Зараз баба зварить щось та й сядемо вечеряти. Через дві години приходьте, – мовив нам знову дід.
Ми із Сашком нікуди вже не бігали. У животах бовталось по зеленій груші та сирому яйцю, їсти хотілось – страшне.
А баба таку картоплю зварила, яку я не їм. Тушкована, з м’ясом… Як подумаю, скільки там всякого жиру – аж зараз до кісток пробирає!
– Ба, я ж таке не їм! Ти ж обіцяла мені супу зварити на вечір! – почав плакати я.
– Ну то, хлопче, приходь уже на сніданок, – мовив дід і почав мою миску до себе підсовувати.
Я вам чесно кажу: ніколи ще нічого так не молотив, як ту картоплю! І така вона мені тоді добра була, що аж за вухами лящало!
Спати ми того вечора лягли вчасно. На сніданок встали ще раніше, ніж діти прочухатись устиг…
От так воно і було: ніяких психологів, ніяких криків… Показав, як воно буває, а до нас зразу й дійшло. Діда вже кілька років з нами немає, а от бабусю ми й досі ледь не на руках носимо.
А ви їздили до бабусі в село? Діліться спогадами!
Напишіть нам в коментарях у Facebook!