Завжди я думала: а чого ж ті безхатченки не підуть на нормальну роботу, аби на вулиці не спати? Зараз мені 56 і тепер я розумію, чого ж…
Я людина порядна, більше 20 років у школі пропрацювала. Чоловік у мене теж був хороший, найкращий механік у місті. Разом ми двох діточок ростили – Макара і Тамару. Життя в нас ішло так, як і у всіх іде: десь тяжко, десь важко, але, загалом, нормально.
Перше горе сталось, коли чоловік мій мене покинув… Ні, він не пішов до іншої. Його збила машина, коли він додому з роботи вертався. З того дня я стала сиротою.
Тільки діти мене й рятували всі ці роки… А потім почалась війна. У наші двері вона постукала ще в 2014. Син мій добровольцем пішов, тоді не багато таких було. Слава Богу, вернувся додому. От тільки вже без руки… Але тоді то такою дурницею здавалось! Головне, що живий.
Лікували ми його дуже довго. Це зараз протези можна на раз-два отримати, а тоді ціла біда з цим була. Але Макар в мене сильний хлопець, бойовий! Швидко до купи після поранення зібрав себе.
Кілька років було в мене на затишшя. Донька заміж за хорошого хлопця вийшла, син роботу непогану знайшов. Здавалось, так тепер завжди буде.
А потім знову війна… Макар міг і вдома сидіти, бо від однієї руки на фронті користі мало. Але ні. Зібрав свої пожитки, попрощався і пішов. І знову почала я його чекати.
Тамара рідко до мене в гості заходила, спілкувались ми тільки телефоном. А одного дня вона до мене така п’яна прийшла, що я ледь не зомліла!
– Тамаро, це ще що таке? Ти де так набралася? – кричала я на доньку.
– Не твоє діло, ясно?! У мене причина поважна, тому закрий свого рота! – випалила вона мені у відповідь.
Я такого стерпіти не могла й дала їй добрячого ляпаса. Не знаю, як воно все вийшло. Якось саме по собі!
Уже потім я дізналась, що вона тоді дитину втратила, а зять мій через це на розлучення подав. Аби час назад відмотати можна було, то я б ні за що на неї руку не підняла. Я б навіть слова кривого їй не сказала! Але ж хто знав…
З того дня Тамара не просихала. Я молила її, аби вона зав’язала і знову нормальною людиною стала! Та вона ж мене і впізнавала через раз…
Дійшло до того, що з роботи її поперли, гроші всі вона пропила, жити теж не було де… То я і позвала її до себе. Думала, зможу від пляшки віднадити. А вона з дому мене вижила! Почала дружків своїх по чарці приводити, я цього витерпіти не змогла й пішла.
Тепер я на вулиці. Поліція зробити нічого не може. Кажуть, сама винна. Синові теж телефонувати не хочу, йому явно зараз не до моїх проблем.
От і ночую вже тиждень, де прийдеться. Сусіди кажуть на доньку заяву писати. А в мене якось рука не піднімається.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Чи треба все ж написати заяву на доньку?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!