Як мене вже дістали ці бабці, які сидять під під’їздами і перемивають всім кістки! Колись я думала, що такі кадри існують тільки в анекдотах. А тоді переїхала в нову квартиру і понеслося…
Треба почати з того, що в мене двоє маленьких синів, виховую я їх сама. Добре, що хоч робота в мене дистанційна. А то б взагалі з розуму зійшла.
Старшому синові недавно стукнуло 6, меншому – 3. Люди, які мають дітей, можуть уявити, що в мене дома твориться. Іграшки розкидані, безлад страшний, крики, писк – усе це я переживаю щодня. Але я так скажу: краще нехай вони сміються і граються, ніж будуть ридати і я не зможу працювати взагалі.
Але не всі такий мій підхід до виховання поділяють. Лідія Петрівна, яка живе поверхом нижче, ніколи не втрачає шансу виказати, яка ж я погана мати, які в мене неслухняні діти.
– Ой, Ніно. Таке вчора робилося в тієї Таньки… Страшне! Оце скільки живу, а ще не чула, аби діти так надривалися. І що ж вона їм робить, що вони так верещать, га? – жалілася сусідка на життя своїй подрузі, Ользі Іванівні.
– Божечки, оце да… Як ти там живеш? Я б уже давно її виселила звідти! – підтакувала та.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
І оце так засідали вони на весь день. А як ще хто з дому виходив, то вони і їм свою душу вивертали. Через пару днів на мене вже весь будинок вовком дивився. Усі жаліли нещасну бабцю.
Так мене вже це дістало, що вийшла я з ними поговорити чесно, як годиться.
– Здорова була, Тетянко! – зразу вчепилася до мене Лідія Петрівна. – Давно тебе не бачила. А от чула зовсім недавно! Ти знаєш, що твої діти мені по голові товчуться? День і ніч я їхні крики слухаю. Може, ти б їх навчила, що треба поводитися тихіше, культурніше трохи?
– Ага, і ви не хворійте. Знаю я, що мої діти вам поперек горла стоять. Та й весь будинок знає. От тільки знаєте, що я вам скажу? Мої діти граються і сміються, поки діло до вечора не доходить. З дев’ятої вони вже тихенько в ліжках сопуть. Більше того, пів дня мій Максим у школі сидить. То вже він вам точно заважати не може. Та й ніхто більше на моїх малих не жаліється. Мабуть, людям не заважає.
– Еге, що мені ті люди?! Я з розуму від тих криків сходжу!
– Ну то купіть собі затички у вуха. Та й буде вам тиша, – сказала я наостанок набридливій сусідці і пішла.
Нехай мої діти не завжди янголята, але правил вони дотримуються. А як якійсь бабі вони заважають – нехай собі іншу квартиру шукає. Теж мені – великомучениця!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!