Років 15 тому мій син одружився.
Спочатку Сергій казав, що жити зі мною після повноліття у жодному разі не буде, але потім доросле життя трохи його приземлило.
Рита, дружина його, завагітніла дуже швидко після весілля, тому вони й почали шукати собі квартиру з усіма зручностями. Наче й знайшли, наче й жити вже почали… Та якось у них з грошима не заладилось. Рита не мало заробляла, а як пішла в декрет – Сергій зрозумів, що сам родину зараз не потягне.
А що в таких випадках діти роблять? Правильно, до батьків вертаються допомогти просити.
– Це всього на кілька місяців, мамо! Поки я трохи на ноги не стану, – клявся мені син.
І от 15 років він уже стає, але щось ніяк з місця не зрушить.
Проти дітей у своїй квартирі я нічого не мала: я невістці з дитиною допомагала, а вона у квартирі порядки наводила, їсти готувала та брала на себе всілякі дрібні клопоти. Жили ми на мою пенсію і синову зарплату.
Брехати не буду: іноді у нас із Ритою ледь до бійок не доходило. То ми кухню поділити не могли, то погляди на порядок в нас не збігалися.
Я люблю, щоб вареники на пару варились, а Рита завжди їх у воду кидає, наче мені на зло. Я вважаю, що перед дверима вхідними повинен килимок лежати, щоб бруд по квартирі не розносився, а Рита заявила, що це – несмак! Та й викинула його… А як ставали ми прибирати удвох – хоч з дому тікай, аби під гарячу руку не потрапити!
Але то все були такі дрібниці, що ми сварились, а через годину на кухні чай уже пили. Я ж і сама невісткою була, пам’ятаю, як воно непросто – жити з чужою людиною під одним дахом.
Я б так, може, і ще стільки ж прожила, аби не чергова забаганка невістки, яка вже всі межі перейшла.
– Слухайте, Ніно Петрівно, – почала вона розмову прямо. – Ви ж знаєте, що батько мій хворів дуже сильно?
– Так, звісно знаю! Як він там почувається, до речі? – запитала я щиро. Він десь аж під Тернополем живе, часто до нього не наїздишся…
– Та ще гірше стало. Кажуть лікарі, не довго йому лишилось, треба догляд постійний.
– То що, їдеш до нього? Давай я тобі допоможу речі зібрати. Може ще приготувати йому щось?
– Ні, не треба. Я краще вигадала – давайте ми його до нас перевеземо! А що? Кімнат у нас багато, десь його та й помістимо. Хоча б й прохідній!
Я все розумію: старість, родина, усяке таке… Але я ледь погодилась, щоб у моєму домі невістка порядки свої наводила, так тут ще й родичі її до мене потихеньку переїжджати збираються!
Василь Семенович, сват мій, людина дуже хороша, чесна, зла мені ніякого не зробив. Але я категорично проти, щоб він у моїх стінах віку доживав!
Як про це сказати тепер дітям?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!