Знаєте, я зрозуміла одну річ. Нема гіршого ворога, ніж твоя рідня.
Раніше я не збиралася претендувати на спадок матері. Адже я єдина донька, а моя мама живе у селі та має двоповерхову хату. Я просто спокійно планувала доглядати за нею до старості, допомагати фінансово чи морально. У мене з чоловіком великі зарплати та ми можемо собі дозволити самостійно купити квартиру чи машину.
Однак, після свят я серйозно налаштована йти до нотаріуса. А все через тітку Ярославу та мою двоюрідну сестру Ольгу.
Ну все почалося ще до Нового року. Ми просто приїхали з чоловіком до мами на Миколая, привезли їй подарунки. Теплий халатик, капчики та великий пакет продуктів. Ми не розраховували, що буде ще тітка та сестра. Мама відкрила пачку цукерок, заварила чаю та ми погостилися.
Але потім, коли ми вже збиралися їхати, підійшла тітка і взяла мене під руку:
– Слухай, а ти в село не будеш переїжджати?
– Ні, у нас з чоловіком у місті робота, квартира.
– А, ну я розуміла
– А чого ви питали?
– Та то так, дрібниці. Ну гарної вам дороги, дорогенькі!
Я це сприйняла просто як звичайну турботу. Може тітка хотіла запропонувати свою допомогу чи як. Бо моя мама сама не справується у хаті. То ж треба і корову подоїти, качкам та курям дати, прибрати у хліві. Вдома щось приготувати їсти, пропилососити. Ну а з тими спонтанними відключеннями світла взагалі нічого не встигає.
Ми з мамою дуже тісно спілкуємося через телефон. Зранку їй напишу повідомлення, побажаю гарного дня. А потім після роботи, коли їду в маршрутці, то телефоную та розпитую, як справи, як здоров’я. Якщо їй потрібні якісь ліки – то купую або кидаю гроші на карточку. Я єдина донька, батька не стало давно. Тому чудово розумію, що повинна бути для матусі опорою та підтримкою.
6 січня ми з чоловіком приїхали у село. І знову тітка тут як тут на порозі, колядки співає. Принесла пампухи та рибу, сіла до столу. Хоча мама не казала, що у нас будуть якісь гості.
– Тітко, а чого ви не зі своєю донькою?
– А то я до вас прийшла, ми ж не чужі люди. Ти цей, Маріє, у мене до тебе буде серйозна розмова, але потім побалакаємо.
Таке прохання мене дуже насторожило. Раніше тітка до мами взагалі навіть на дні народження не телефонувала, а тут ледь не щонеділі приходить. Так підлещується, таким лагідним голосом говорить. Це було дуже награно та не щиро.
І от тиждень тому я вирішила знову заїхати до мами у село. Купила їй ліки, продукти, ще взяла зимову курточку та черевики, які були у ремонті. Тоді була дуже погана мережа і я ніяк не могла додзвонитися до матусі. Але то таке, мені годину їхати на машині туди-сюди, а то ще й п’ятниця була. Ну зроблю мамі сюрприз!
От я заїжджаю на вулицю, паркуюся біля сусідів (аби мама не побачила авто) та йду до хати. А там чую голос тітки:
– Слухай, твоя Іра геть погана дитина. Чого вона тебе до себе у місто не забере?
– Бо мені тут добре. Я не хочу жити там. Ще буду для них тягарем.
– Ага, та вона просто тебе не любить! Ото піде в АТБ, понабирає дешевих продуктів і тобі дає. Так не можна! Ну як їй не соромно!
Я не витримала. Ненавиджу, коли люди у вічі посміхаються, а потім поливають брудом.
– І що це ви мене так вихваляєте?
– Ой, Іринко, ну ти не так все зрозуміла. Просто твоя мама не хоче до міста переїжджати.
– Добре робить, що їй у місті робити?
– Ну просто моя Ольга скоро заміж виходить, бо вагітна. А вони з чоловіком у мене в хаті ніяк не помістяться. То я думала, що так буде добре для всіх. Ти забираєш маму, а тут житиме Ольга.
Такої наглості, як у моєї тітки, ще пошукати треба. Річ у тому, що ця хата мамі перейшла від покійної бабусі. А тітка після весілля переїхала до свого чоловіка у хату. І вона тоді божилася, що взагалі ні копійки від нас за житло не вимагатиме. А тепер змінила тактику. Хоче маму до мене сплавити, аби її доня тут жила. А Ользі, на секундочку, тільки 19 нещодавно виповнилося.
– Ні, йдіть геть звідси!
– Та як ти смієш?
– Смію. Хочете – в суд заяву пишіть, адвокатів наймайте. Але ми вам ні квадратного метрика не віддамо.
Тітка вийшла з погрозами та криками. І зараз ми дійсно намагаємося судитися з нею за спадок. Добре, що дружба мого чоловіка хороший нотаріус і допоможе нам з цією проблемою.
Єдина людина, яку мені дуже шкода – моя мама. Бо отримати такий підлий удар від сестри вона точно не очікувала. Але я намагаюся виграти суд заради її спокою.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!