До весілля єдиної доньки ми готувались довго, нудно і за дуже великі гроші. Вона в нас пізня, дуже залюблена, тому всі її бажання виконувались без обговорень.
– Нічого, прийдуть гості, принесуть подарунки – відіб’ємо хоч половину тих грошей, – заспокоював мене чоловік, коли я починала підраховувати наші витрати.
Гостей ми запросили чимало: 150 осіб з нашого боку і 85 – зі сторони нареченого. Поки знайшли ресторан на таку кагалу – тричі весілля ледь не скасували.
І от настав нарешті той день ікс: усі гарні, щасливі, усміхнені… Та тільки за кількістю якось щось у мене не зійшлось. Половини родичів наших не було!
– Слухай, Тамаро, оце є в людей совість?! – підійшла я до сестри двоюрідної. – Запросили ж усіх, як нормальних людей, попросили обов’язково прийти. І що ти думаєш? Пару чоловік дійшло до ресторану. Ну це ж свинство!
– Та ні, Лідо. Свинство – писати гостям, скільки вони грошей принести повинні! – відповіла мені різко сестра.
– Це ти про що кажеш?! Не виспалась чи приснилось що?
– Ага, приснилось… Тобі Марина “особливе” запрошення не передала, мабуть. Вона ж усім гостям олівцем дописала суму, яку від них на подарунок отримати хоче! Ще й усіх в блакитному змусила проходити… Я все розумію, весілля – то штука дорога, хочеться, аби гарно все було. Але ж так не можна! Війна на вулиці, люди й так ледь кінці з кінцями зводять, то мають ще й на це все витрачатись! Я принесла 5 тисяч, на сукню ще півтори пішло… От і порахуй! Не дивуйся тепер, що люди на ваше свято не прийшли!
Ці слова мене просто вразили! Роззирнулась – і дійсно всі в блакитних сукнях, із блакитними краватками… Так мені від цього зле стало, що ледь не зомліла!
– Марино, ти що робиш?! – побігла я до доньки, як тільки трохи прийшла до тями.
– Ти про що? Про гроші? – одразу зрозуміла мене донька. – То все просто. Оці всі так звані родичі принесли б по 500 гривень, якщо не пусті конверти… А я хочу на відпочинок у гори поїхати, мені гроші треба. Немає грошей – нехай вдома сидять!
– То хіба ж так можна? Це ж родичі наші, друзі. Ти хоч уявляєш, що тепер про нас говорити будуть? Ти наче ота мародерка!
– Мамо, мені байдуже, що і хто подумає. Як тобі свято моє не подобається – збирай речі й до побачення! Я тебе теж, взагалі-то, просила в блакитному прийти!
Отак воно буває… Ти те дитя любиш, усю душу в нього вкладаєш, а воно – виганяє тебе з весілля, бо грошей хоче. Як після такого жити далі – не знаю, це ж наче ніж у спину…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Що робити в таких ситуаціях?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!