Того дня я поверталась додому зовсім пізно. Зайшла в магазин придбати усе необхідне. Ще й підгузки для старої бабусі. Ми забрали її до себе місяць тому. Інакше я не могла. Баба Ніна мене виростила. Зараз після інсульту вона не може ходити. Мусимо допомогти.
І ось, підходжу я до свого будинку. Дивлюсь, а біля під’їзду жінка якась стоїть, на безпритульну схожа. Одяг пошарпаний, сиве волосся скуйовджене. Я придивилась і очам своїм не повірила. Думала, просто піти геть, або вигнати її. Але не змогла.
Востаннє свою маму я бачила 20 років тому. Я тоді школу закінчувала, вона на випускний приїхала. Дала мені 500 гривень в подарунок. Та я вже тоді нічого від неї не хотіла.
– Залиш собі свої гроші. На сина витратиш!
Мама покинула мене всього в шість років. Тата в мене не було. Мама просто завагітніла від якогось кавалера, нагуляла, так би мовити. Бабуся її прийняла і в усьому допомагала. А згодом ненька вирішила влаштовувати особисте життя. А коли знайшла чоловіка просто повідомила:
– Григорій не прийме мене з дитиною. Тому ти залишишся у бабусі. А я буду приїжджати.
– Але ж потім ти мене забереш?
– Звичайно, з часом.
Мама поїхала до міста і вийшла за свого Григорія. До мене приїжджала раз на місяць. А згодом завітала вже вагітна. Мене ніхто забирати не поспішав. Я почувалась зрадженою і нікому не потрібною. Лишень бабуся мене заспокоювала, дарувала свою любов і тепло.
Після народження брата, мама взагалі про нас забула. З’являлась лишень на великі свята. Інші діти знущалися з мене, казали, що я сирота. А як мені було зле в підлітковому віці, хотілось поговорити із мамою, а її поруч не було. Я навіть кілька разів їй телефонувала, та марно. Одного разу вона мені навіть сказала:
– Не дзвони сюди, Григорія це дратує.
Врешті я перестала цікавитись маминим життям. А після школи з нею майже не спілкувалась. З часом вийшла заміж і переїхала до міста. Знала, ненька десь поруч, але місто велике і ми ніколи не зустрічались. Лишень раз я побачила її на ринку. Вона підійшла, поряд стояв мій дорослий брат.
– Ось, познайомся, це Вітя, твій брат.
– Вибачте, ми не знайомі.
Не знаю, чому я тоді так відповіла. Просто не хотіла вдавати, наче все в нас добре.
Роки минали й мої діти вже виросли. Бабусю я ніколи не залишала. Щотижня до неї їхала разом із сім’єю. Та потім трапилася із нею біда. Щастя, що чоловік в мене добрий, дозволив з лікарні стареньку до нас забрати.
Тож біля під’їзду на мене чекала моя мама. Лиш вигляд мала жахливий. Я все ж підійшла.
– Що з тобою сталося?
– Доню, це ти? Яке щастя. Вітя в Канаду втік, коли війна почалася, разом з дружиною. Мене вмовив квартиру продати. Казав, що згодом до себе забере. Та не забрав. Тепер стверджує, що не може. А мені жити ніде. Залишалась у подруг, та вже не можу. Трохи жила в притулку для переселенців. Та я не маю права там бути.
– А Григорій твій де?
– Він помер ще чотири роки тому.
– І що ти хочеш від мене?
– Дозволь в тебе залишитися.
– В мене місця мало. Я бабусю забрала. Ти ж знаєш, в неї інсульт.
– Який жах. Та я допомагатиму тобі з нею.
– Щось не віриться мені. Мамо, я тобі нічого не винна. Мені треба подумати, з чоловіком порадитись.
– Але ж я тебе народила!
Я пішла додому, залишивши її на вулиці. Серце розривалось, та я просто не знала, як впустити цю людину у своє життя.
Ви думаєте, таку маму можна пробачити? І чи варто?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!