Запросили нас з чоловіком на хрестини. Мене покликали в ролі куми. Народила племінниця моєї двоюрідної сестри. Це далека родина, але, кажуть, що відмовляти не можна. Ми з Олексієм вирішили піти тільки до церкви, на банкет йти не планували. У нас вдома двоє маленьких дітей, яких немає з ким залишити.
Сім’я цієї дівчини живе в селі. А там, самі знаєте, які звичаї. До храму на хрестини прийшло ледь не все село. Я одразу подумала про те, як цих людей нагодувати, хоча це не мій клопіт. Молоді батьки – Варвара і Валентин розповіли, що опісля гостей чекає розкішний бенкет.
– Хай всяке весілля заховається! – хвалився молодий батько.
– Навіщо витрачати стільки коштів на бенкет? Це ж тільки хрестини. Можна скромно посидіти в родинному колі. А заощаджені кошти віддати на ЗСУ.
– Ви не розумієте, що таке хрестини – це прихід нової людини у світ.
– А як дитину назвете?
– Параска.
– Як Параска?
– А ми так уже вирішили!
– Та спам’ятайтесь, дівчині ходити з тим ім’ям, а як сміятися будуть над нею?
– Ми дуже чекали цю дитину, а “Параска” в перекладі з грецького означає “очікування”.
Ми з чоловіком перезирнулись. Ні, я б зрозуміла, якби дитину назвали сучасним трендовим ім’ям, а так село та й годі!
Тримала дитину до хреста і все надіялась, що батьки передумають стосовно імені. Адже саме ім’я визначає долю людини. Але ті були непохитні. Я все думала: мені ж неодноразово доведеться відвідати цю дитину, вручити їй якісь подарунки, прийти до неї на перше причастя, а згодом – на весілля. Сподіваюсь, що в неї все добре складеться.
Але як можна бути настільки впертими? Для чого так глумитись над власною дитиною? Поясніть.