Зазвичай із роботи я повертаюся доволі пізно. Того разу змогла відпроситися трохи раніше, бо мала багато справ вдома. Надворі ще було доволі світло, що неабияк мене дивувало. Я ж звикла повертатися, коли довкола вже смеркає. Підходжу до під’їзду й завмираю біля входу. Помічаю написане від руки оголошення.
“Дорогі сусіди із 3 під’їзду будинку 48, сьогодні зранку біля під’їзду я загубила 200 грн. Прошу тих, хто їх знайде, занести кошти в 20 квартиру”.
Напевне, це Дарина Іванівна – подумала я. Крім неї більше ніхто не міг жити у 20 квартирі. Мені аж шкода жінки стало.
Чоловіка пані Дарини не стало дуже багато років тому. Ще я маленька тоді була і мої батьки жили тут. Діти пенсіонерки роз’їхалися. Я навіть ніколи не бачила, щоб вони до матері або вже й до бабусі в гості приходили. Сама ж старенька усе життя пропрацювала вихователем у місцевому дитячому садку. Сьогодні ж існує завдяки одній скупенькій пенсії.
До слова, жіночка вона вже дуже стара. Їй під 80 скоро. Хоча сил та жвавості у неї, хоч відбавляй. У нашому домі всі поважали та любили Дарину Іванівну.
Словом, мені аж захотілося допомогти пенсіонерці.
Зрештою, 200 гривень для мене – не такі вже й великі гроші. Я витягла із сумки гаманець, зазирнула всередину, знайшла там потрібну купюру і попрямувала в гості до сусідки.
Постукала у двері, завмерла. Чекаю.
Двері відчинилися і без зайвих слів, після одного тільки привітання простягнула гроші старенькій.
– Заховай, дитино, ти що. Гроші я знайшла у пальті. Ти вже шоста, хто їх “знаходить”. Та й оголошення не я писала, а Софія з 4 поверху, бо я їй у дворі ще зранку нажалілася.
– Ну і що, візьміть. Вам знадобляться.
– У мене є гроші, не переживай. Ховай їх у свою кишеню і заходь на чай.
Доки ми з Дариною Іванівною чаювали, до неї постукали ще декілька сусідів із грошима в руках. От народ щедрий!
Перед тим, як піти додому, я все ж таки залишила гроші жіночці. Однак так, щоб вона їх не бачила. Сунула в кишеню пальта, яке було просто біля виходу.
– Ти, будь ласка, зніми оголошення. А то ця піша проща до моєї квартири ніколи не скінчиться.
Зранку на дверях під’їзду з’явилося нове оголошення.
«Дорогі сусіди, дуже дякую за допомогу. Усіх запрошую до мене на пиріг з чаєм. Галина Іванівна».
Як вам історія?
Які емоції вона у вас викликала?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!