Ці свята я зустрічала в сусідки. Бо ні син, ні невістка з дітьми не приїхали в гості. А все через мою хату.
Живу я в достатку, маю гарний будиночок на 2 поверхи, літню кухню та велику ділянку на город. Часто їжджу на базар, аби продавати домашній сир, сметану, яєчка, молоко, масло. Деякі покупці мене роками знають та постійно беруть товар. Влітку ще торгую овочами та фруктами з городу.
Але я сама ніяк не можу впоратися з господаркою. Особливо на весні та влітку багато роботи. То посади, то збери, там посіяти, там корові сіно зібрати. Бувало, що о 5 ранку прокинуся і до 10 вечора на городі. Ще й заробила болячки, тепер спина постійно болить та варикоз на ногах.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Тому часто телефонувала до сина, аби він приїхав та допоміг. То ж літо, гарна погода, день довгий. І разом з Мироном приїздила Ліля та онуки. Дітям тут взагалі дуже подобається. Поруч є озеро, мають багато друзів, часто у футбол грали чи в ліс їздили.
Тільки от моя невісточка така міська фіфа. Боялася до корови підійти та молока надоїти. Годину попрацює на грядках і починає скаржитися, що її все тіло болить. Потім брала коцик та йшла засмагати на двір. Мені аж перед сусідами було незручно, що маю таку нікчемну помічницю. З неї користі, як з цапа молока!
– Сину, ти скажи щось жінці. Хай бур’яни забере з грядки чи обід зварить.
– Мамо, ну ми зараз удвох впораємося. Ліля і так дуже втомилася.
– Ага, втомилася. На годиннику тільки 12 ранку, коли вона встигла втомитися?
І вже у серпні син почав приїздити тільки з онуками, Ліля залишалася в місті. Але постійно до нього телефонувала з претензіями, я чула, як вони сварилися у слухавку. Лілю дратувало, що він ось так мені допомагає на вихідних.
Але ви не подумайте, я завжди синові складала великі пакунки з домашніми продуктами, коли він їхав додому. Мішок картоплі, свіже молочко, помідорчики от-от з грядки зібрані, консервації. Мирон тоді ледь багажник машини міг закрити!
Остаточно з невісткою пересварилася ще восени. Тоді ми збирали картоплю, попросила сусіда, аби він мені фіру з конем пригнав на поле, щоб потім було легше до хати довезти. Зранку телефоную до сина, а він слухавку не підіймає. Тільки на 10 раз додзвонилася, але тоді зі мною почала говорити Ліля:
– 7 ранку, субота, ви чого видзвонюєте? Хтось вмер чи що?
– Ні. Дай слухавку Миронові.
– Він спить. Що вам треба?
– Він обіцяв приїхати та бульбу збирати. Сусід вже на фірі чекає.
– Слухайте, то і так ваша картопля. Ми можемо собі мішок у супермаркеті через дорогу купити. Тиждень працювали і тепер ще маємо спину гнути на полі? Дякую, але ні. Шукайте дурнів у селі.
Та нахаба ще й заблокувала мій номер телефону. Добре, що тоді сусід допоміг мені все зібрати та відвезти до хати, бо мала аж 10 мішків картоплі.
Я вже зла на сина не тримаю. Не хочу, аби він ще з жінкою через мене посварився. Час від часу передавала гостинці автобусом, потайки ще для онуків гроші ховала в сумку.
І щиро сподівалася, що цього разу син приїде у гості на свята. Давно онуків не бачила, так за ними скучила, хотіла, аби вони заколядували, пішли до церкви. Готувалася ще за тиждень, все свіженьке робила, спекла навіть для них декілька пляцків, дістала всі закрутки з льоху.
Однак, Мирон та Ліля не приїхали до мене 24 грудня. Ну я думала, що вони Різдво будуть святкувати з батьками Лілі, а до мене приїдуть 5 січня, на другу вечерю.
Але у п’ятницю я взяла кутю, пампухи та ішла до сусідки на гостину. Тільки в суботу зранку син зателефонував:
– Мамо, тут таке діло. Ліля не хоче їхати до тебе.
– Як це так? Свято, а вона вдома сидітиме?
– Розумієш, тут така ситуація. То навіть батьки Лілі сердяться. Ми тобі весь час допомагаємо біля хати поратися, а ти тільки картоплю нам даєш.
– А що треба? Платити вам гроші, як найманцям?
– Ні. Ліля хоче мати гарантію на цю хату. Хоче, аби ти приїхала до міста та переписала половину на неї.
Я так за серце схопилася. От наче мене холодною водою облили, не могла ні слова сказати. Мирон ще довго виправдовувався, намагався пояснити, що так буде краще. Я навіть не знаю, скільки ще хвилин він так говорив.
Я ще не збираюся вмирати, мені тільки 58 років виповнилося. Яка хата, який спадок? Невже невістка остаточно совість втратила?
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!