Я прекрасно знав, що мій син Олексій давно попав “під каблук” жінки Ольги. Після весілля вони рідко заїжджали у гості, а про телефонні дзвінки взагалі мовчу.
Декілька місяців тому не стало моєї коханої Любки. Вона давно хворіла, лікарі казали, що їй небагато залишилося. Тому я старався якомога більше часу побути з нею. Кудись їхали на відпочинок, у гори, на море. А сина про нас наче забув. Приїхав тоді тільки на похорон.
Так я жив сам. Але після Великодня діти приїхали до мене без попередження. Невістка так мило посміхалася, підлещувалася, привезла гостинці, торт сама спекла, уявляєте? Ходить і каже “тату”, “татусь” до мене. Але все-таки у ній була якась капля нещирості та награності.
– Слухайте, тату, вам не сумно так жити?
– Як так?
– Ну самому. Тут хіба тільки кіт та пес. А от внуки за вами так сумують, плачуть щодня.
– Ну нехай сюди приїжджають на все літо.
– А що їм тут робити? Ви і сам не молодий. За ваше здоров’я переймаємося. Я тут подумала. А може ви б до нас переїхали? Район тихий та спокійний, будете поруч. А раптом з вами щось трапиться? Я собі цього не пробачу!
Чомусь тоді я повірив у щирість Ольги.
– А що з хатою робити? Може, хай то буде дача.
– Ой, татку, навіщо вам цей сарай? Може, краще його продати?
– А гроші куди вкладете?
– Так внукам квартиру купимо. Старша Христя вже наступного року 11 клас закінчує та хоче до Львова поступати. Ми їй такий подарунок від родини зробимо, добре?
Ми швидко продали мою хату. На ті гроші Ольга дійсно купила квартиру. Але не у Львові, як обіцяла, а в їх будинку. Якась стара пенсіонерка продавала двокімнатне житло. Діти ще зробили там мінімальний ремонт та почали здавати в оренду.
Але потім на мене чекало справжнє пекло. Ольга з Олексієм ділили їжу в холодильнику, вимагали, аби я платив половину від комунальних послуг. Моєї пенсії ледь-ледь вистачало, але ніхто на це не зважав.
І ось у червні невістка з сином просто зібрали мої речі та відвезли до пансіонату в іншій області:
– Вам тут буде набагато краще, повірте! Ось лікарі наглядатимуть. А ми коли матимемо час – то приїжджатимемо у гості. Домовилися?
Я почувався таким дурнем, що тоді послухав невістку. Але шляху назад не було. Я потоваришував з деякими сусідами в пансіонаті, ми разом грали шахи, карти, дивилися фільми.
Два тижні тому до мене дійшла дуже сумна новина – не стало мого старшого брата Василя. Він ще років з 30 тому переїхав до Латвії з жінкою і там проживав. Про похорони брата мені розповіли його донька Зоя:
– Я б так сильно хотів приїхати, але не можу. У мене навіть грошей на квиток нема!
– А Олексій вам не допомагає?
– Ні. Він попав під вплив невістки. От, віддали мене у пансіонат. Я хату через них продав.
І ви не повірите, але вже через 2 дні племінниця приїхала до мене в пансіонат:
– Так, збирайтеся, будете жити з нами.
– Ви заберете мене до Литви?
– Так. Не переживайте, у будинку ж багато місця. Тим паче, дітки хочуть познайомитися з новим дідусем.
Зараз я живу в Литві. Племінниця мене тепло прийняла в родину. Я тут за старшу няньку – сиджу з дітками, вчу їх української мови, а вони мене литовської.
Олексій та Ольга на мене дуже образилися через переїзд. А я на них зла не тримаю. Бог їм суддя.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!