Мені 53. Не молода дівчинка, але в могилу не поспішаю. Роботу маю, працюю продавцем взуття у магазині. Тут мене люблять та поважають.
Однак, ну місяць точно почала замислюватися про те, аби поїхати закордон на роботу. До речі, в Португалії живе та працює моя кума, каже, що в Лісабоні дуже гарно платять.
Тим паче, на цю думку мене наштовхнула….невістка Світлана. Річ у тому, що зараз у їх родині досить складна ситуація з грішми.
Світлана зараз у декреті, няньчить другу дитину. Але сама закінчила курси майстра манікюру та робить сусідкам чи подругам нігті за 200 гривень. А син Петро раніше їздив сам на заробітки з другом, переважно у Німеччину на будови. Але от через закриті кордони не може виїхати, бо його зловлять та відправлять на фронт. Воно йому треба? Світлана взагалі потім з розуму зійде.
Син час від часу знаходив якусь тимчасову роботу. То вантажником на складі, а потім на нічну зміну охоронцем. Зараз таксує, але прибутку від того нема.
Тим паче, у них іпотека за житло висить та кредит на машину. Живуть від зарплати до зарплати. Я чим можу, тим допомагаю. Наприклад, влітку купила онукам взуття з магазину, гуляю, коли у Світлани клієнти, передаю якісь готові страви на вечерю. Для онуків мені нічого не шкода.
Але невістці то вже наче капля в морі. От вона почала говорити про заробітки:
– Так ви самі казали, що кума Василина Михайлівна там мінімум тисячу євро отримує. То для них дурниця, а для нас великі гроші. Чому не поїдете до неї?
– А як я тут все залишу, хто тоді допомагатиме з онуками?
– Нічого, я ради дам, то ж мої діти. А от гроші нам зараз потрібніші.
З одного боку, Світлана дійсно має рацію. На зарплату Петра сильно не розживешся, треба щось краще шукати. Однак, чому саме я повинна їхати? Маю роботу, пенсія рахується за стаж. Тим паче, я не знаю мови добре. Ну що там робитиму?
Невістка не відступає від свого плану. Всіляко намагається мене сплавити в ту Португалію.
– А хто в моїй квартирі житиме? Тут вазонки, кіт. Хто за ними доглядатиме?
– Я квартирантів поселю. Хай платять чисто 10 тисяч в місяць і комуналки. Гроші і так порівно поділимо.
Світлана перейшла просто всі межі. От чогось своїй мамі, яка живе в селі, ніц про заробітки не каже. А Петро тільки головою похитає, бо геть не має сил слухати ці жіночі балачки.
От дивлюся на нього і не впізнаю сина. Раніше був таким пухкеньким хлопцем, жвавим. А зараз схуд, одяг висить на ньому, як на вішаку. Синці під очима, ледь ногами човгає. Їсть одні бутерброди та каву, аби не заснути на роботі. Додому повертається пізно, часто не має сили, аби в душ піти і поголитися. Страшенно заріс щетиною і не стрижеться.
Ну і того думаю про заробітки. Хоча б якось синові життя полегшу, бо він не може жінку та двох малих дітей утримувати. Рік-другий попрацюю, привезу їм гроші та зі спокійною душею повернуся тут до роботи.
Що Ви можете порадити нашій читачці? Як краще зробити у такій непростій ситуації?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!