У мене двоє дітей – старша донька Мирослава та молодший син Петро. Їх я виховувала та любила однаково, ніколи нікого не ділила на “добрий” та “поганий”.
Однак, вони все-таки виросли різними. Мирослава така, що буде завжди тягнутися до кращого. Вона після університету переїхала закордон, аби там продовжити навчання. Потім знайшла там хорошого чоловіка, поляка. Він має великий бізнес, виготовляє меблі на замовлення.
Мирося була в Єгипті, Туреччині, Болгарії. От чесно, не згадаю, скільки вона країн об’їздила, бо їх так багато. Її родину забезпечує Матеуш, возить на відпочинки, засипає подарунками. Навіть купив автомобіль на день народження.
А ось мій Петро… Ну таке враження, що я десь пропустила той момент у виховані. Він такий піддатливий, ним легко керувати. Жінка Зоряна так загнала його під каблук, що словами не передати.
– Сину, відвезеш мене на дачу? В тебе машина є, так буде швидше.
– Мамо, ми маємо їхати до батьків Зоряни. Ти краще маршруткою.
Повірте, от його ні про що неможливо попросити. Бо завтра буде негативна відповідь та звучатиме ім’я “Зоряна”. Наче після весілля він геть рідної матері відцурався!
Ми, хоча живемо в одному місті, але бачимося вкрай рідко. Я раніше запрошувала їх у гості, аби прийшли з дітками, погостилися. Але Зоряна не хоче. То голова болить, то має зустрітися з подругами, то ще якась відмовка. То я перестала їх взагалі запрошувати. Ну нащо воно мені? Хай сидить вдома, раз така пані пихата.
І от минулого тижня я поїхала до Миросі в Польщу. Хотіла з її дітками побачитися, подивитися на Варшаву, аби мені екскурсію провели. Звісно, їхала до онуків з гостинцями. Купила іграшки, конструктори, одяг, розмальовки, книжечки.
Донька також зустріла мене з подарунками, сувенірчиками. Ми відпочивали не тільки у Варшаві, але були ще в Гданську та Кракові.
Але коли я приїхала додому, то зрозуміла, що витратила майже всі заощадження. До зарплати ще цілий місяць, тим паче, я ж брала відпустку. У Миросі якось не зручно просити, аби зять давав гроші. Тому вирішила звернутися за допомогою до сина Петра:
– Ти позич мені 10 тисяч. Я потрохи віддаватиму борги.
– Мамо, я не можу.
– Чому?
– Ми зараз ремонт робимо у спальні. Зоряна вже дала завдаток на меблі та ліжко. Треба з нею порадитися, розподілити бюджет.
Довелося мені гроші позичити у сестри, але вже не 10, а 5. Ну спробую хоча б на ці гроші прожити.
Однак, мені дуже прикро за поведінку сина. От йому ремонт дорожчий за рідну маму? Зоряна вже ним так командує, наче псом. І це тільки вони одружені 5 років. А що потім буде? Вони мені навіть склянку води на старості років не принесуть до ліжка?
Невже це всі сини стають такими тюхтіями, коли одружуються? Чи тільки з моїм Петром така проблема?
Я його мама, рідна людина. Народила, виховала, дала хороше дитинство, майбутнє. А він вибрав сторону Зоряни.
Ну нічого, Зоряна рік тому сина народила. І я впевнена, що доля подарує їй “найкращу” невістку. Так повернеться все те зло, яке вона мені заподіяла!
Жінка дарма ображається? Хто не правий у цій ситуації?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!