У мене є дорослий син, який недавно оженився. І от невістка майбутня дуже переживала, що мені не сподобається. А я давним-давно знала, що прийму синову дружину, наче свою дитину. Усе це через концерти, на які я в дитинстві надивилася.
Моя бабця, батькова мати, завжди дуже не любила мою маму. І досі не знаю, що там у них не склалося, але через цей конфлікт усе моє дитинство було схоже на якийсь кошмар.
Як зараз пам’ятаю: Різдво, свято, снігу намело аж по пояс. Уся сім’я іде до баби на святкову вечерю. Ми із сестрою попереду бігли, а мама ледь човгала позаду. Вона вже тоді дуже хвора була: слаба, наче одурманена, тільки й того, що при тямі. Лікарі ніяк не могли сказати, що ж вона підхопила, а тато тільки те й робив, що гроші на ліки спускав.
Ми всі зайшли до хати, де вже пахло бабиними смаколиками. Я її хоч і не дуже любила, але готувала вона завжди смачно, тут нічого не скажеш.
– Посадіть свою матір туди, на крісло за столом! – скомандувала баба, як ми тільки ми переступили поріг.
Те крісло я ненавиділа всією душею… Воно там з’явилось, як тільки мама почала хворіти. Баба чогось вирішила, що їй за столом люди з бацилами не треба. Тому і виселила небажану гостю аж до дверей.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Мама тоді не впиралася. Сіла собі та й сиділа, поки баба на стіл прикривала та нас до вечері припрошувала.
– Мамо, тобі насипати картоплі? – запитала я в мами, поки та сиділа на “своєму місці”.
– Еге, ти що, годувати тут її зібралася? Не буде такого! Вона ж ложки сама не тримає. Розкидає по всій кімнаті те їдло, а мені тоді збирай! – почала кричати батькова мати.
Мене ці слова в саме серце вразили… Я на той момент вчилася на другому курсі, сестра ходила в одинадцятий клас. Ми бачили, як було важко татові й мамі, тому помагали всім, чим могли. Навіть підробітки шукали собі, аби батькові було з нами легше. Звісно, і прибирали ми дома, і куховарили, і маму годували – та все робили, ніхто ніколи на долю не жалівся.
А тут баба, доросла жінка, почала отаке виказувати! Ох ми тоді й накинулись на неї. Виказали все, що про неї думали. І не дивились навіть на те, що вона нам рідна, та ще й стара. Бо то вже всі межі переходило! Мама так розплакалась від того, що прийшлось її вести додому.
Баба на два роки з нашого життя зникла. Мама за цей час оклигала, почала до життя повертатися.
– Слухайте, любі мої діти. Може, ви б до мене прийшли цього року на Різдво? – прийшла якось бабця під хату до нас. – І ти, невістко, приходь. Прости мені вже за ті всі слова, що я казала… Неправильно то було. А як правильно… Тоді я того не знала!
Ми в це розкаяння із сестрою не повірили, а от мама вибачення прийняла. З того дня ми знову всі стали однією родиною. Але скільки ж було сліз пролито, скільки часу втрачено… Тому я ще з дитинства собі запам’ятала: немає чого собачитися, життя занадто для такого коротке.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!