“Невже це мій син повернувся з Бахмута?” – подумала Ольга, коли побачила в магазині молодого військового.

На годиннику була 21:58, Ольга Петрівна сиділа у кабінеті та перераховувала виторг за день. 

– Перепрошую, – тихо сказала молода касирка Ліда. 

– Лідо, я просила не турбувати мене через якісь дрібниці. Решти не можеш дати чи що?

– Там просто один хлопець стоїть посеред магазину, я не можу через нього зміну зачинити. Взяв шоколадку і каже, що грошей нема. 

Пані Ольга знервовано видихнула. Її магазин був у такому досить “популярному” районі серед місцевих пияків та розбишак. Зараз знову хтось попросить у борг шоколадку чи пиво. А якщо відмовлять – почне кричати та погрожувати, що “рознесе до бісової матері цей магазин”. 

Але біля каси стояв молодий хлопець у військовій формі. Пані Ольга аж за серце схопилася – невже це її Андрійко? Але це був не він.. У її Андрійка блакитні очі, кирпатий носик та ще багато веснянок. 

– Перепрошую, але у нас магазин зачиняєься через 2 хвилини. Що вам треба? 

– Так, розумію. Але от просто така ситуація вийшла. Мені ще не дали зарплату, затримують. А я хотів у вас купити цю шоколадку.

– Десь на передовій гроші прокурив? На цигарки та алкоголь витратив?

– Ні. Я тільки з Бахмута повернувся. Сам з Маріуполя. Тільки бабуся з сестрою зуміли виїхати, а батьки загинули під час обстрілу колони. Вони тут недалеко живуть, от в тому гуртожитку. Як тільки зарплата прийде – я вам одразу все поверну, чесно. Можу розписку написати! 

Ольга декілька секунд мовчала. У їх місті багато біженців з Маріуполя та Харкова. Сама на початку війни слухала стільки історій про те, як ті люди втратили будинки, рідних.. 

– Лідка, збери йому сумку. І ще постав помідори, огірки, ковбасу. Хліб свіжий вибери. І краще одразу три буханки. Сестричці скільки років?

Пошепки

– 7. Тільки 1 клас закінчила, кажуть, що буде відмінницею.

– То потіш її шоколадками та цукерками. Лідка, дай кіло того і того. 

Хлопець взяв великий пакет солодощів, подякував Ользі. Директорка зачинилася у кабінеті та довго не виходила.

– Тю, нам зарплату затримує, а сама чужим людям продукти роздає, – бурмотіла прибиральниця Галина Богданівна.

– Пані Галю, мовчіть! Не знаєте яке горе спіткало Ольгу Петрівну. 

– А що таке? Чого вона так хлопцеві чужому подарувала продукти? Там чек, певно, гривень на 500 вийшов мінімум.

– Знаєте, краще б вам цього ніколи не пережити. У пані Ольги був єдиний син, Андрійко. Відколи почалася війна, то він пішов на фронт воювати. А на цей Великдень мав приїхати. Тільки на Страсну П’ятницю до неї зателефонували та сказали, що син загинув під обстрілом. То на Поливаний Понеділок вона його ховала. 

Відтоді Ольга Петрівна дуже змінилася. Якщо раніше могла пожартувати, анекдот розказати, ходила така щаслива, посміхалася. То зараз стала такою холодною та відлюдькуватою. Прийде на роботу, гляне на касирку та зачиниться в кабінеті. Не виходить до закриття. 

– Не дай Боже вам, пані Галино, свого сина ховати! Бачили б ви її після похорону. Так що ви краще мийте підлогу. А ті 500 гривень нехай директор з моєї зарплати навіть вирахує, мені не шкода. 

Ольга довго ще сиділа в кабінеті. Переглядала старі фотографії зі своїм покійним сином Андрійком. А по дорозі додому зайшла до церкви поставила свічку за упокій Андрійка, потім помолилася за здоров’я того воїна та його рідних. 

– Боже, бережи його душу! Хай повертається додому живий. А мій син нехай спочиває з миром…

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Daryna
Adblock
detector