Того червневого ранку я вирішила поїхати на дачу. Хороша погода, якраз бракувало так свіжого повітря. А ще на городі мене чекали улюблені півонії та помідорки. Думала зустрітися з сусідкою пані Галиною, вона з онуками приїхала на два місяці на дачу.
А ще зі мною їхав онук Петрик. Донька та зять затіяли ремонт у квартирі, чому малюк має пилюкою дихати? Тому я запропонувала взяти Петрусика з собою. Правда, малюкові тільки 3 роки, він ще такий моторний неспокійний, крутиться, як та дзиґа. Доня зібрала мені 2 валізи “на чорний день”.
– Це коли почне кашляти, ті кросівки взувати, коли ніжка починає пріти, ось цю книгу я йому читаю на обідній сон, а такі мультики вмикаю за сніданком, – повторювала, як папуга Неля.
Я чудово розуміла таку її фанатичну поведінку, адже сама колись була мамою. А зараз у мене не менш відповідальна місія – бути хорошою бабусею.
Ось ми сіли у вагон, розклали речі, я ще дістала Петрикові іграшки – машинку та конструктор, сама хотіла почитати газетку. Ага, дарма гадала! Отож, як тільки потяг рушив, у дитину немов дідько вселився.
Спершу він ледь не викинув у вікно ведмедика іграшкового, бо хотів показати ліс, повз який ми тоді проїжджали. І якби не моя міцна рука – ох, Петрик напевно б валявся вже десь у ямі в лісі, а я – у лікарні з серцевим нападом.
Потім малюк захотів малювати. Але не на альбомі, а фломастерами по підлозі та сидіннях. І як тільки я просила цього не робити – починалася дика істерика. Повірте, тоді Петрусик кричав голосніше за трубку потяга. І я всіляко намагалася його заспокоїти, адже підіймати руку на дитину – то старий совковий метод, а я не така!
– Онученьку, будь ласка, не роби так. Адже ці кріселка зроблені для того, щоб ми сиділи. А малювати можна у альбомі.
– Ні!
– Будь ласка. Таке малювання може зіпсувати кріселка і наступні пасажири не зможуть там сидіти.
На щастя, через 30 хвилин у нього “сіла батарейка” та онук задрімав. Якраз був час на обідній сон, я обережно переклала малюка на імпровізовану подушку з моєї курточки та його рюкзачка. Ще навіть заспівала колискову. Ну як “колискову” – поки ми їхали, не було інтернету, тому я заздалегідь вивчила мелодію з його улюбленого мультика про синій трактор.
І тут до мене підійшов незнайомий чоловік. Одягнений пристойно, поголений, у такому костюмі та ще й з невеликим портфеликом. Видно, що така ділова персона. Я вже подумала, що то у контролерів така красива нова форма, але пан тільки простягнув мені записку. А ще поцілував руку та вийшов геть, бо, наскільки я зрозуміла, була його кінцева зупинка.
“Будь ласка, випийте за моє здоров’я. Ви просто дивовижна бабуся і у вас прекрасний хлопчик. Вашому терпінню можна лише позаздрити. У мене є дочка і я сподіваюся, що коли у неї будуть свої діти, вона буде такою ж дивовижною жінкою, як і ви та гідно виховає малюків.”
Ох, після прочитаного я таким рум’янцем вкрилася, що аж щоки палали. Хотіла гукнути чоловіка з вікна, але потяг вже рушив. Та і боялася розбудити онука.
Але всю дорогу до дачі я думала про цю записку. Так приємно, що незнайома людина хоче поставити мене у приклад своїй доньці. Що я все роблю правильно у цьому житті та деякі люди можуть мною захоплюватися!
Хоча мені сумно усвідомлювати, що є такі горе-матусі, які виховують своїх діток за допомогою ременя або ж відправляють у куток на покарання. І їм зовсім не соромно про це розповідати, бо, бачте, їх так мама виховала, а маму – баба, а бабу – і так до десятого коліна.
Любі жінки, будь ласка, зрозумієте, що дитятко – це найкращий дарунок від Бога!
На Вашу думку, які методи виховання дітей є дієвими? Чому Ви так вважаєте?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!