– Ні копійки не дам на лікування! Вона мені не мама — так, чужа тітка з вулиці! – ось як племінник віддячив моїй дружині за любов і турботу…

Нас із сестрою народили й виховали одні батьки, та таке враження, що ми зовсім чужі. Валя старша на два роки, та з дитинства мене ображала і пригнічувала. 

А з 12 років Валя почала гуляти. Розважалась в сумнівних компаніях, випивала, курила, додому не поверталась. Моя бідна ненька нічого не могла вдіяти, а тато лишень нервував. А тоді заявив:

 – Я більше не можу так жити. Хочу розлучення.

Через постійні стреси наша мама захворіла. В неї стався інсульт. І уявіть, коли мені було 15 років я вже мусив доглядати хвору маму. Валі ніколи не було вдома. А в 18 вона завагітніла. Сестра хотіла віддати дитину, та моя мама не могла з цим змиритися. Тоді всього в 17 років я прийняв важке рішення – новонароджений племінник залишився зі мною. 

Мені довелося рано подорослішати – хвора мама і новонароджене маля. Валя втекла мало не відразу після пологів з новим кавалером. Рятувало те, що ненька все ж могла залишатись вдома з Андрійком. Після закінчення школи я відразу ж знайшов роботу. За три місяці пройшов навчання на зварювальника. В мене гарно виходило, тож замовлень було чимало. Я досить непогано заробляв.

Попри мої успіхи, з особистим життям все було не так добре. Важко знайти дівчину, яка погодиться з тобою няньчити малюка. 

Так минуло чотири роки. Згодом Андрійко почав відвідувати садок. Хлопчик зростав розумником. А його мама жодного разу не приїхала. 

Час минав. У 24 роки я повів племінника в перший клас. Там і познайомився з Мариною. Ця молода дівчина стала класним керівником хлопчика. Ми потоваришували, а досить скоро почали зустрічатися. За два роки ми одружились і вже разом виховували Андрія. 

А тоді раптово померла мама. На похорон приїхала моя сестра з новим чоловіком. Я сказав Андрійкові, що це його мама. Та Валі це не сподобалось.

 – Нащо ти це зробив. Я не хотіла дитини. Сказав би, що ти його тато!

 – Я думав, що ти змінилася.

Чути таке було дуже прикро. Але найгірше, що Андрій так і не зміг поспілкуватися з мамою. І він вже розумів, що вона від нього відмовилась. Та ми з Мариною намагалися усіляко підтримати хлопчика. 

Згодом у нас народилася донечка. Для племінника це стало випробовуванням, він дуже ревнував і неодноразово казав:

Пошепки

 – Нарешті у вас є своя дитина. Мені шукати інше житло.

Він відсторонився і майже не спілкувався з нами. А потім поїхав на навчання. Відтоді ми спілкувалися вкрай рідко.

Роки минали, донечка також поїхала, а потім вийшла заміж. 

Нещодавно моя дружина захворіла. В неї страшний діагноз — рак підшлункової. Ми продали автівку, аби мати гроші на лікування. Та виявилось цього замало. 

Андрій вже давно має власну сім’ю. Колись я дав йому гроші і він відкрив невеличкий магазин техніки. Зараз він має вже мережу магазинів, великий будинок і шикарну автівку. Тож я зателефонував племіннику.

 – Андрію, Марина хвора. ти можеш нам допомогти фінансово.

– З якого дива? Вона мені не мама! Навіть не родичка.

 – Але ж я вона тебе виростила, а я допоміг відкрити бізнес.

 – Я віддам тобі ті дві тисячі доларів і більше мене не турбуй.

Від розпачу я телефонував усім підряд, навіть Валі. Та усі казали, що грошей нема. Просити гроші в доньки я не міг, адже знав, що в неї у самої складнощі – двоє дітей і чоловік на війні. Та коли вона про все дізналась — образилась.

 – Тато я знайду гроші. А ще в мене є деякі речі, які можна продати.

Відтоді донечка увесь час допомагає. Вона навіть влаштувала збір в соціальних мережах і це мало результат. Колишні учні дружини охоче жертвували досить солідні суми.

Зараз в дружини ремісія. А я розчарований в людях. Невже те, що я виростив племінника, відмовившись від радощів юності, нічого не варте? Поясніть, що ви про це думаєте?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!