Ніколи не думала, що заважатиму дочці у власній квартирі.
Моя єдина донька Христина як тільки вийшла заміж, почала жити з чоловіком на орендованій квартирі. До мене вони приїздили лише на вихідні чи свята. Стосунки у нас були чудовими.
Все змінилось одного дня, коли я потрапила до лікарні.
В той день я погано себе почувала. Викликала «швидку», яка мене відвезла до лікарні. Христина щодня приходила до мене, навідувала та приносила необхідні ліки та їжу. Вона справді піклувалась про мене.
Коли мене виписали, дочка із зятем відвезли мене додому та повідомили, що житимуть зі мною.
– Ми тебе саму не покинемо, бо мало що. Я про тебе піклуватимусь – говорила Христина.
Спершу дочка і справді виконувала всі хатні справи та намагалась мене доглядати, а потім чим далі все впало на мої плечі.
Я робила все – готувала, прибирала, оплачувала комунальні послуги, а у свою адресу чула лише докори.
– Мамо, чого твій будильник верещить на усю квартиру, що спати не можливо?
– Мамо, ти можеш тихіше ходити та не брязькати посудом?
– Ти своєю жареною рибою засмерліла всю квартиру – говорила донька.
Я постійно виправдовувалась і у своїй квартирі почувалась чужою та зайвою.
Згодом, коли до дочки із зятем приходили гості – вони мене відправляли десь погуляти, щоб не заважала.
Тоді я й почала спілкуватись із Петром нашим сусідом зверху.
Одного разу, коли я гуляла в черговий раз, Петро запросив мене зігрітися гарячим чаєм, бо тоді було уже прохолодно.
Так, коли мене вчергове «попросили» з квартири, то я знову була у Петра.
Він хороший чоловік і людина. Його дружини не стало 3 роки тому, а ми бачились лише, коли він вигулював собаку. Лише вітались тоді, а зараз він мені став найближчою людиною, з яким можу говорити про все на світі.
Після таких наших зустрічей Петро запропонував мені переїхати до нього, я погодилась. Бо лише з ним відчуваю, що живу, а не вибачаюсь за кожен крок.