Декілька днів тому до мене зателефонували. Дивлюся, що номер взагалі не український, бо починається на +49, то ж Німеччина.
Але я підняла слухавку. Виявилося, що через 20 років моя бабуся згадала про моє існування, навіть не полінувалася та знайшла мій номер телефону:
– Ліда? Господи, донечко, а я так переживала, що то буде неправильний номер. Ну як ти? Як твоє життя? Господи, то ж стільки років минуло!
Свого тата я взагалі ніколи не бачила наживо, мала хіба 10 фотографій. Він загинув ще до мого народження в страшній автокатастрофі, мама тоді була на 8 місяці вагітності. І коли вона дізналася цю жахливу новину, то втратила свідомість одразу на дворі. Добре, що сусіди викликали швидку допомогу.
Через це у мами був сильний стрес і я народилася недоношеною, якраз на 8 місяці. Ми ще декілька тижнів були на лікуванні, я лежала в реанімаційному відділенні. Певно, то якесь диво тоді мене врятувало, інакше не скажу. Бо всі лікарі залякували маму, що я не проживу й року і навіть говорили, аби вона написала відмову та мене б направили у дитбудинок.
Думаєте, це була єдина проблема в житті мами? Ні.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Поки ми були на лікуванні, бабуся Василина (татова мама) зібрала всі наші речі та виставила за двері. Бо, бачте, мама ж не була офіційно прописана у її квартирі. Тим паче, бабуся взагалі мою маму дуже ненавиділа. Мені про це вже у такому дорослому віці розповіла родичка.
– Я тоді забрала тебе і маму до себе. А потім був суд. На жаль, ми програли. І не вдалося відсудити квартиру – зітхала тітка Валя
– А що було потім?
– Ну я домоглася того, аби держава виділила твоїй матері якусь кімнатку в гуртожитку для малозабезпечених родин.
Моя мама кругла сирота, батьки рано загинули також в автокатастрофі. Тітка Валя (покійної бабусі сестра) стала тоді її опікуном. Вона дуже допомагала, постійно приносила мені іграшки, одяг, солодощі. Потім допомогла з документами до гімназії, добилася, аби мені давали безкоштовні обіди та сніданки.
Але мама дуже важко працювала. Крім роботи на заводі, вона ще вміла гарно шити. І сусіди в гуртожитку часто приносили нам якийсь одяг на ремонт. Я сама уважно спостерігала, як мама обережно населяє нитку у вушко голки, робить рівні стібки та натискає педаль машинки.
Так от і минуло 20 років. Я зараз закінчую 4 курс в університеті. До речі, сама вступила на державне місце та маю стипендію. Часто одногрупники просили написати якісь семінари, курсові. Спершу я брала тільки шоколадками, а вже потім сказала платити гроші. Рік так відкладала з того письма та стипендії й ми з мамою влітку поїхали в тур Європою на 4 дні.
Але ось так перед святами до мене неочікувано зателефонувала бабуся. Не знаю, хто їй дав мій номер чи як мене знайшла. Але бабуся дуже плакала у слухавку:
– Ну як ти, серденько? Як поживаєш? Як твоє навчання?
– Нормально…
– Ну розкажи щось рідній бабусі. А я от в Німеччині живу. Виїхала давно сюди на заробітки. А потім заміж вийшла…
Бабуся розповіла про своє “гірке” заробітчанське життя. У Бремені вона вийшла заміж за якогось бізнесмена та сиділа в нього на шиї. Дітей він не мав і сама бабуся не хотіла народжувати. Вони багато подорожували світом, мають бізнес по всій Німеччині та Європі.
Однак, декілька тижнів той бабусин чоловік помер. І їй стало так самотньо, що вирішила знайти покинуту онучку, тобто мене.
– Ну коли ти до бабусі в гості приїдеш? Я вже для тебе стільки гостинців купила. Я сама візьму квиток. Треба тільки до Польщі поїхати..
– Я не хочу.
– Як це не хочу? Ми роками не бачилися, є що одна одній сказати. Тим паче, я сама відчуваю, що не так багато на цьому світі зосталося. Хочу на тебе всю нерухомість та бізнес переписати.
Тоді у моїй голові виник план – коли бабуся перепише на мене свою віллу, я її просто продам. І всі гроші подарую мамі. Так помщуся за те, що нас вигнали геть.
Але мама і тітка кажуть, що це дуже поганий план. Мовляв, Бог і так покарав мою бабусю:
– Вона сама, там нікого не має. Чужинка.
– І що? Зате ми будемо при грошах.
– Не треба, донечко. Всевишній сам знає, як краще. Ти помилися за здоров’я бабусі.
Я не знаю, що робити в такій ситуації. Бабусю я не хочу навіть бачити, бо досі образливо, як тоді вона вчинила з мамою. Спершу вигнала нас геть, 20 років не дзвонила. А коли зрозуміла, що скоро в домовину зляже, то все, знайшла телефон онучки!
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!