З коханою людиною я живу вже близько одного року. Мені вже 26 років, тому пора і про одруження подумати, хлопцеві 31. Кохаю його, він мене, поважаємо один одного, до того ж двоє маємо хорошу роботу. Правда, є одна проблема – в побуті ми взагалі не можемо знайти спільну мову. Коли ми тільки починали зустрічатися, то обидвоє працювали віддалено, хоча це мені взагалі не подобалося, я активна, люблю бути посеред людей.
В цей період почали разом орендувати квартиру, й працювали разом з дому. Згодом він все-таки вийшов в офіс, працює з 9 по 18.00. Я звільнилася з попередньої роботи й влаштувалася на звичну роботу зі стандартним графіком. Я бачу, що коханому не подобається, що я не сиджу вдома, і зараз він докладає максимум зусиль, щоб я звільнилася.
Так, поки перші місяць-два затримувалася на роботі, бувало, без обіду була, робоче місце в кабінеті буде у мене тільки зараз. Але зараз все вляглося, більше годин працюю – більша зарплата, мене все влаштовує. Нормальна робота, цікавий досвід. Не гірше інших. Я працівник досить вузької спрямованості, і у зв’язку зі специфікою роботи певна плутанина в графіку і затримки на роботі будуть апріорі на будь-якому місці роботи з ймовірністю в 99,9%.
Він прямим текстом сказав, що йому не подобаються мої понаднормові години, бо я тоді не встигаю вдома прибрати й приготувати харчі.
Він пропонує разом працювати в спільному бізнесі, сам днями звільняється (тоді ж і бізнес впритул почнеться). Я ж взяла тиждень відгулів на роздуми, якщо можна так висловитися, і вже скучила за роботою. Це ж жах, постійно сидіти вдома, готувати йому борщі, зустрічати з обідом і знову чекати, чекати, чекати на самоті вдома. Відчуваю себе, як в клітці, нерви не витримують. Все частіше лаємося на цю тему, все більше розумію, що це його розуміння сім’ї – дружина здебільшого вдома, робота хіба що в сімейному бізнесі й то не на головних ролях, затишок, обід, діти ситі й чисті, а чоловік працює і заробляє. Все більше роздумую над тим, чи потягну я такий ідеал сім’ї? Чи потрібен він мені? Мені важко без діла, і так, домашні справи типу прання, прасування і готування справою я не вважаю, це чисто сувора життєва необхідність.
Подруги дивуються, що я не ціную свого щастя: є працьовитий чоловік з грошима, ніколи їх не шкодує на жінку поруч, добрий і турботливий, а мені важко. Ну НЕ домогосподарка я. Вже і декрету стала боятися, я ж в ньому взагалі засохну від нудьги й чотирьох стін, вся надія на допомогу бабусь і нянь. Розумію, що багато жінок із задоволенням би пожили за таким чоловіком, розслабившись і зайнявшись побутом, дітьми й собою. А я не можу ніяк.
Що робити? Розходитися? Або це ось бажання працювати якось ущухне згодом? Як йому переконливо пояснити важливість моєї роботи особисто для мене, а не для заробітку? Не знаю що робити. Люблю його, але і домашній побут мене пригнічує.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!