Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилась під час навчання в університеті. Він приїхав до нас із Польщі за програмою обміну. Я була старостою групи, тож проводила з ним чи не найбільше часу. Якось непомітно наша дружба переросла в дещо більше… І через три роки ми одружились. Залишатись в Україні Яцек не хотів, тож як тільки я завагітніла, ми переїхали до Польщі.
Батьки що від весілля, що від нашого переїзду у захваті не були. Вони живуть у селі, я — єдина їхня дитина. Тато одразу сказав, що моя затія йому не подобається, бо я їх покину і їм доведеться самостійно порати худобу, садити городи і консервувати овочі на зиму… Ви б бачили, з яким обличчям він стояв, доки нас розписували: ніби десяток лимонів з’їв.
Але слухатись батьків я і не збиралась. Мені пощастило знайти людину, яку я кохаю, і яка кохає мене, то чому я маю обирати між власним щастям і коровами?
Маму і тата моє рішення дуже образило. Уже два роки ми з ними майже не спілкуємось. Навіть поява онучки не стала достатньо поважним приводом забути старі образи і приїхати до нас у гості…
Якби не початок повномасштабної війни, то я їх, мабуть, ще років з 10 не бачила. Приїхали вони до нас на тиждень, гостювали ми всі у нас вдома, але батьки чоловіка теж вечори проводили з нами. Якби ж ви тільки знали, як соромно мені було за моїх весь цей час… Ніби спеціально тато ніс усілякі дурниці, грубіянив сватам, зневажливо на мене зиркав… А мама, яка з дитинства привчена до порядку, навіть обгортки від цукерок кидала на підлогу.
Так мені не сподобалась їхня демонстративна поведінка, що більше їх до себе не кличу. Нехай живуть, як хочуть. Якщо для них принципи дорожчі, аніж щастя єдиної дитини, то чому я маю за них хвилюватись?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!