Все змінилось – змінилась і я. Не розумію, як можна інакше.
В суботу вийшла у сад. Там дерево зі сливами аж похилилось так рясно зародило цього року. Кущі малини солоденької і великої. Йду далі – в город. Помідори, всі як один – червоні, гарні. В інший час я б уже з радістю їх вискладувала, милувалась кожним. Але не зараз. Там в Маріуполі, Харкові та Миколаєві – не до «слив-помідорів».
На минулому тижні купили Даринці колонку для прослуховування музики. Треба пісні завантажити. А вона, дитина, запальних просить, щоб під них порухатися. Включила, а сама вийшла з кімнати. Не можу музику слухати, поки у нашій країні під артилерійськими обстрілами в окопах лежать бійці, а у підвалах від вибухів ракет ховаються жінки з дітьми.
Дарця ще маленька. Питає, коли ж ми до моря полетимо. Я ж їй обіцяла. Показую донечці на небо. Пояснюю, що закрили його на ремонт, тому ми не можемо поки нікуди потрапити. А самій навіть не вкладається в голові ніякий відпочинок, поки Маріуполю, Бахмуту, Лисичанську такої радості не дозволили. Ніякої тобі “Піна Колади” чи “олінклюзіва”…
Мабуть, забагато вже знаю. Історії, усі, як одна, відклались в моєму серці. Кожну пропустила крізь себе. З життя. І про тих у кого тепер замість будинку величезна вирва. І про тих, хто з Ужгорода, Коломиї і Мукачева повиїжджали і без краплі сорому користуються тими пільгами, які їм надає держава. Отримують безкоштовні продукти і житло. Деякі навіть новин не читають, щоб не порушувати свій духовний баланс, там, за кордоном.
“Ну самі ж казали, треба продовжувати жити. От ми і живемо!” – язик мені б не повернувся таке ляпнути, будучи на пляжі Середземного моря чи в затишному кафе на вулицях Лондона. Жити, але не забуватись, люди!.
В силу своєї професії, я знайома з багатьма людьми. Одна мама плаче в слухавку і радиться зі мною, як допомогти її 23-річній посивілій дитині, сину, який приїхав з передової. Інша – цікавиться, який серіал їй подивитись, щоб розслабитись.
Бабуся ділиться тим, що у її 6-річного онука інфаркт, а 53-річна лікарка-хірург у перший же день війни виїжджає до Берну.
Різниця відчувається, чи не так?
Хтось збирає пшеницю, молотить і пече хліб для хлопців, а хтось розповідає, як класно можна облаштуватись у Копенгагені.
Моя колега, Зоя, вже який місяць готує безкоштовні обіди, волонтерить. А інша, Оксана – виставляє фото паризького еклера на фоні Ейфелевої вежі.
Багато знайомих накивали п’ятами, як тільки зрозуміли, що в Україні немає чого ловити. Краще у ситій Голландії, Німеччині, Швеції. Терпіти незручності їм не хочеться, нехай ЗСУ та волонтери віддуваються. А їм же комфорт потрібен!
Ось тільки це «комфортне місце» – маріупольців, мешканців Лисичанська, Харкова, Сєвєродонецька, Рубіжного, Попасної, Лиману, Дружківки, Бучі, Ірпеня, Заградівки, Слов’янська та багатьох інших міст та сіл. Це вони залишилися без даху над головою! Це вони ховали у льохах дітей! Це вони жили пліч-о-пліч з танками, градами, мінометами! Отримали поранення та контузії. Але нажаль. Багато хто пережив пекло і залишився, а ті, хто бачили війну по телевізору – «врятувалися».
Ось, які у нас реалії суворі…
А як змінилось ваше життя від 24 лютого?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!