– Ну, Улянко, що бачиш в дзеркалі? – А що мала б побачити? – Та як що? Роги! Твій Ромчик вже рік шури-мури на стороні крутить

Команда “Пошепки” натрапила на повчальну історію від нашої читачки, яка ще раз доводить правдивість усім відомої приказки “На чужому нещасті свого щастя не збудуєш”. І зло, і добро, яке ми робимо іншим людям, завжди повертається до нас сторицею. Так важливо про це пам’ятати, коли здійснюємо той чи інший життєвий вибір, щоб потім не довелося надто дорого за нього платити. Прочитайте цю статтю і діліться своїми враженнями в коментарях. 

Той вечір я ніколи не забуду. Ми сиділи з подружками в мене на ґанку і пліткували про все на світі. Випили собі трошки коньячку, щоб зігрітися і скаржилися на мінуси сімейного життя. 

Кожна щедро поливала свого чоловіка брудом, а коли дійшла черга до мене, я тільки плечима знизала. 

– Я навіть не знаю, що казати. У нас з Романом все нормально. Єдиним його недоліком є трудоголізм. Он яка вже година надворі — його досі нема. Все сидить і сидить в тій школі. Каже, що зараз сезон контрольних робіт. 

Подруги зітхнули, переглянулися і швиденько розбрелися по хатах. Залишилася тільки моя сусідка. 

Улянко, протри очі! Чого ж ти така наївна? 

– Ти про що? 

Вона взяла мене за плечі і поставила перед дзеркалом. 

– Бачиш? 

– Що я маю тут побачити? 

– Як це що? Роги!

– Які ще роги? Світласю, здається, ти перебрала. Тобі б поспати…

– Зі мною якраз все прекрасно! А от ти, моя люба, вже цілий рік не помічаєш очевидного. Чоловік твій шури мури з молоденькою вчителькою крутить! Все село вже знає! Скоро чутки до райцентру дійдуть, а ти досі віриш в казочки про контрольні. 

– Бути цього не може!

– Йди в школу і сама в усьому переконайся. 

Я кинула все господарство на подругу, а сама посеред ночі побігла вистежувати чоловіка. 

Здалеку помітила, що світиться лише одне віконечко. Залізла на невелику сходинку і підглядаю. 

Перед очима постала жахлива картина: на столі мого Романа напівоголена дівиця сидить, а він в цей час сорочку розстібає, яку я йому на нашу річницю подарувала. 

Я не могла стримати ні сліз, ні гніву. Почала гримати у вікно — мало шибки не потовкла!

– Ах ви негідники! Що це ви таке витворяєте! Що ж це робиться таке! Роман, як ти міг!

Я чекала, що він почне виправдовуватися, благати про прощення, а він тільки процідив крізь зуби: 

Заткнись! Ні слова більше! Хочеш, щоб все село збіглося на це подивитися?

Його коханка прикрилася платтям і дивилася на мене так, ніби я ніхто, а вона якась королева. 

– Чому ти так зі мною?

А ви в дзеркало на себе гляньте! От відповідь на ваше питаннячко сама собою і знайдеться, — випалила безсоромна. 

Так, вигляд у мене не найкращий, але я єдина фельдшерка на 2 села. Ніколи мені манікюрами і зачісками заморочуватися… 

Того ж вечора чоловік забрав усі свої речі і, не сказавши ні слова, пішов до своєї Маринки. 

Я намагалася з цим змиритися, змушувала себе переступити через все це і пробувати жити далі, але нічого не виходило. 

Мої рани тільки-но почали загоюватися, як сталося те, чого я не сподівалася навіть в найстрашніших своїх снах. До мене на прийом прийшла Марина з кругленьким животом.

– Це тут вагітних обстежують? – переможним голосом спитала суперниця. 

– Так, проходьте. 

Я ледве стримувалася, подумки молилася, щоб зі злості не наробити чогось поганого. 

Всевишній мене почув і дав мені сили зробити все так, як належить. 

Через кілька місяців Господь знову випробовував мене на людяність. 

– Іванівно, там твій Роман! На окружній аварія сталася. Мерщій!

Я так спішила, сподівалася, що зможу допомогти колишньому. Попри все, що між нами сталося, я досі його щиро кохала. 

– Роман, Роман, отямся! – хапаю його за руку, а пульсу вже нема. Не встигла…

Я почала кричати, плакати, бити кулаками об землю, а потім почула чийсь хрип. Оглядаюся, а збоку лежить Марина, корчиться від болю. 

В аварії її майже не зачепило. Кілька подряпин і перелом руки… Але почалися передчасні пологи. 

– Врятуйте мою дитину, я благаю. 

Я взяла себе в руки і зробила все, що було в моїх силах. 

За кілька місяців коханка покійного Романа прийшла до мого дому. 

– Чого тобі? 

Будьте хресною мого синочка. Прошу Вас. Якби не Ви…

– Геть! – різко відпалила я. – Ні друзями, ні родичками ми ніколи не будемо! Я знати тебе не хочу. 

Не шкодую про свій вчинок. Лікарський обов’язок я виконала, а на більше мені просто не вистачить сил. 

Як би Ви вчинили з Мариною на місці Уляни?

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.

Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Коментарі

Sofia
Adblock
detector