Ольга легко торкнулась рукою плеча чоловіка:
– Ти як, Богдане?
– Та ніби краще! – він розплющив очі, то був сонячний грудневий ранок.
– Тоді вставай потрохи, сніданок вже на столі!
– Добре!
На кухні вони стали думати гадати, як їм двом пенсіонерам дотягнути з грошима до Нового року. На календарі вже 29, але за щось жити ще треба.
– Це ж мені не встигнуть пенсію виплатити, а що ми внукам подаруємо? – сумував Богдан, – Ще й на ці болячки стільки грошей пішло! Ех!
– Нічого! Головне, що ти одужав! У мене ще три тисячі є, якось протягнемо. А за подарунки не хвилюйся, дочка добре знає, що ми і так скромно живемо, то і дарунки будуть такі ж. Піду по шоколадці їм куплю.
– А ти думаєш, що добра шоколадка зараз мало коштує? – засмутився дід.
Ольга встала зі столу, прибрала за собою тарілку та повернулась до маленького образка, який був біля холодильника. Глянула на нього, перехрестилась і прошепотіла: “Господи милосердний, допоможи пережити ці важкі часи!”.
А й справді, живеться їм зараз непросто. У дочки троє дітей і немовля на руках. Чоловік з ранку до ночі працює, щоб всіх якось прогодувати, а вона з дому кілька годин працює. Та грошей все одно бракує. Ну а старенькі батьки самі не мають дуже за що жити, то і помогти не можуть. Не пенсія, а сміх один.
Хіба що за внуками пригледіти можуть. Сваха теж бідна, чоловіка давно не стало, сама собі раду мусить давати, теж вже на пенсії.
– Дякую, було як завжди дуже смачно! – сказав Богдан, допив свій чай і поволі пішов у вітальню.
Ольга тим часом зав’язала пакет зі сміттям, треба зараз винести, оділася та пішла. Погода на вулиці казкова, сніжок дрібний літає, сонечко де-не-де виблискує з-за хмар. Під’їжджає до контейнерів бус. З нього двоє чоловіків, стали діставати з салону старе ліжко, поставили збоку, а на верх нього старе крісло. Посідали в буса і поїхали.
– А крісло наче непогане, Богдану якраз зручно на спину дивитися телевізор! – думала Ольга. – Добре, що я працювала на фабриці тканин і маю ще там запаси, тільки оббивку змінити і буде як нове!
Якось горе пополам дотягала вона його у квартиру.
– Богдане, а ну ходи сюди, допоможеш мені! – гукнула з коридору та.
– Що там? – він пошкандибав ногами й зупинився дивуючись знахідці дружини, – ти що таке принесла? Де ти це взяла?
– Побачила, як хлопці його залишають біля смітників, подумала, що з твоєю спиною тобі буде зручніше на ньому сидіти! Просто змінимо оббивку, тому допоможеш мені її зняти.
– Ну, спробувати можна! – він поніс його до кімнати, а через кілька хвилин почулося невдоволене, – Ой, та тут все так неакуратно, робили аби як! Зачекай, а що це таке? – інтонація Богдана різко змінилася.
– Що таке? – Ольга поспішила до нього і ахнула на місці, коли побачила кілька стопок акуратно зложених доларових купюр. Вони лиш встигли обмінятися поглядами.
– Гроші! – широко усміхнувся Богдан.
– Невже справжні? І хто їх сюди запхав?
– Які багаті люди. Раз його відвезли на смітник, то ніхто більше не знав про цю схованку.
– І що це означає, що вони тепер наші? – хвилюючись спитала Ольга.
– Ну виходить, що так! Сама посуди! Ті люди точно багаті, цих грошей шукати не стануть і нас тим більше! Невідомо скільки років вони тут пролежали. Та і ми не зможемо знайти тим власників.
– То ми тепер багаті? – говорила Оля і сама собі не вірила. – Ще зранку я попросила Всевишнього, щоб допоміг нам пережити важкі часи! Він почув мене!
– Значить треба дати на милостиню і поставити у церкві свічки! І роздай тим, хто проситиме біля храму!
– То мені вже йти?
– Так! Не жалій грошей! Але я думаю дочці краще нічого не казати! Ми все одно тих грошей усіх не витратимо на себе, а на внуків! Нам їх і не треба стільки! Хіба на хліб.
– Добре! Зрозуміла! А з кріслом тоді що?
– Воно нікудишня! Краще віднести туди, де знайшла. Я розберу його і винесу. А ти до церкви поспіши!
Решта грошей Ольга надійно сховала у глибині шафи. А сама попрямувала в обмінник, а тоді до церкви, роздала милостиню, помолилася, подякувала Богу і пішла назад.
Внуки знали, що дід з бабою живуть скромно тож не чекали від них дорогих подарунків. Та раптом в дочки задзвонив телефон. Чоловік глянув, що то теща і взяв слухавку:
– Алло! Привіт! Як ви там? – спитав Олег.
– Привіт, привіт, Олежику! Слухай, все добре. Ми вже в дорозі до вас, їдемо на таксі. Скажи нехай хлопці вдягаються і сам вдягнися, зустрінете нас біля під’їзду.
– Ого! Добре, передам!
Дзвінок обірвався. Чоловік здивувався, чому б це старі скромні батьки розкоширювалися їхати до них на дорогому таксі.
– Діти! Дідусь з бабусею в дорозі! Треба їх зараз зустріти! Вдягайтеся: штани, светри, теплі шкарпетки! – закомандував зять.
Дочка якраз вийшла з ванни.
– А хто дзвонив, що за шухер тут піднявся? – дивувалась та.
– Твої батьки скоро приїдуть! Казали приготували усім сюрприз і просили їх зустріти!
За хвилину шустрі внучата вже чекали біля під’їзду, якраз машина під’їхала і Ольга з Богданом почали з неї поволі виходити.
– Привіт, мої дорогі! Ось тримайте! – кивнула Ольга до пакетів у руках. – Тобі Васильку ось цей, тримай міцно, він не важкий, а тобі Іванку другий! Біжіть до хати, не мерзніть! А ти зятю поможи батьку з багажника телевізор дістати!
– Який ще телевізор, – дивувався той.
– Ну плазмовий! Той, що ви хотіли! – додав Богдан.
Коли вони всі зайшли до квартири дочка не розуміла, що відбувається.
– Мамо, тату! А звідки у вас гроші на це все?
– Та ми трохи відклали, знаєш! думали, як до вас без подарунків їхати! – викрутилась Ольга. – Ставте чайник, ми ще торт привезли!
Діти не могли натішитися новими телефонами, ноутбуками. Добре дід з бабою знали, що їм скоро це все пригодиться у навчанні. Ну а телевізор був не у порівнянні з ним старим, що в них аж мерехтів від старості. Гарно вони тоді посиділи, сваху запросили! Щедрий вийшов Новий рік!
Пізніше Ольга на своїй кухні щось захоплено розписувала.
– Ти що робиш? – спитав Богдан.
– Список складаю! Я так обережно дочку розпитувала, чого їм ще бракує, а потім і сама по квартирі пройшлася! От думаю, що не завадить їм ще дещо прикупити. І так грошей тих не встигнемо витратити на себе!
Богдан посміхнувся і радо обійняв дружину.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]