Зі своїм чоловіком Олексієм я познайомилася у бабусі в селі. Моя родина вже давно проживала у столиці, але літо я часто проводила на природі. А ось Олексій все життя прожив у селі. Поки його батько був живий, вони жили доволі заможно, а після його гибелі, родичі почали тягати бідну матір по судах, аби забрати останнє. З того часу він важко працює, аби дати матері все необхідне, а з родичами взагалі не спілкується. Вони взагалі дуже специфічні та нахабні люди.
Через декілька місяців після нашого знайомства, Олексій вирішив переїхати до Києва. Там більше можливостей заробити та і я завжди поруч. Так ми зустрічалися рік, а потім вирішили одружитися. Пишного свята робити не хотілося, тому я навіть сукню звичайну купила. Замовили ресторан на 5 осіб: ми, мої батьки та його мама. Все було максимально просто, але зі смаком, все ж такий день хочеться запам’ятати.
Але наші плани були під загрозою. Мама Олексія випадково розповіла родичам, що ми одружуємося й вони почали телефонувати йому з претензіями:
– А чого ж ти нас не запрошуєш? А святкувати будете? А де бенкет?
Олексій намагався їм пояснити, що ми взагалі не робимо свята, а просто розписуємося, проте я відчувала, що ці слова точно їх не заспокоять. Настав день Х. Ми вже підходили до будівлі РАЦСу, як раптом Олексій зупинився та стривожено сказав:
– О ні, родичі приїхали. Он автівка їх стоїть. Зараз буде концерт.
Приїхала його тітка та дядько з дітьми й онуками. Цікаво, як вони всі цією маленькою машиною доїхали і їх не зупинили. Вони швидко направилися в нашу сторону:
– О, братцю, а ми тут дізналися, що ти на весілля нас запрошувати не хочеш. Правда ми без подарунків прийшли, але ж ти на нас глянь! Ми – кращі від будь-яких подарунків. Таку подію потрібно гучно відсвяткувати. Потім ще підемо світанок зустрічати!
– Вибачте, звичайно, але святкування не буде. Ми взагалі нічого не планували, просто хотіли розписатися, – відповів наречений.
– Ой, ну ти й жартівник! Годі тобі!
Так всі дружно ми пішли до зали. Розписка пройшла доволі швидко, ми з батьками сіли до автівки й вже було хотіли їхати у ресторан, але тут помітили, що автівка родичів їде за нами. Ми довго кружляли вулицями й на одному зі світлофорів нам таки вдалося відірватися, проте мама Олексія розповіла їм, що ми будемо святкувати у ресторані біля річки. Коли вони нас знайдуть – лише питання часу.
Ми сіли за свій столик, почали святкувати й навіть трохи заспокоїлися, проте вже через пів години наша ідилія зруйнувалася як картковий будиночок. Родичі гучно увійшли до зали й не стримала їх навіть дівчинка-хостес, яка стверджувала, що вільних місць немає. Адміністраторка дивилася на них переляканими очима, а вони просто почали переставляти столи ближче до нас. Такого сорому я не відчувала ніколи.
Впоратися з ними вдалося лише охороні, яка приїхала через 10 хвилин. Вони ж просто некеровані!
Через декілька днів Олексі зателефонувала мама й розповіла, що родичі розмалювали її паркан та вхідні двері фарбою і понаписували там багато поганих слів. Після цього свекруха ще декілька днів провела у лікарні, тому що від нервів у неї сильно піднявся тиск.
Як би ви вчинили у такій ситуації? Як взагалі потрібно поводитися з такими нахабними родичами?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!