Ми з Сергієм вирішили одружитись відразу після завершення університету. Його пропозиція не була показовою, подарував мені перстень простенький та й на тому все. Пишне весілля ми не хотіли робити та й коштів на таке не було. Тому вирішили, що все буде максимально скромно. Якось за чаєм мама Сергія сказала:
– О Боже, що це за каблучка така? Вона навіть не золота?
– Ні, це срібна, але мені дуже подобається! — відповіла я.
– Та такого світ не видів, щоб на заручини дарували срібну каблучку… От на весілля я вам подарую золоті обручки, — обіцяла свекруха.
А я собі думаю, та нехай дарує, якщо так хоче. Однак, коли до весілля залишалось декілька тижнів, обручок досі не було, і ми вже купили самі. Тоді й зрозуміла, що мама нареченого любить собі поговорити, але виконувати обіцянки то вже не про неї. Потім Ольга Василівна заявила, що у нас вже старий диван, і вона подарує нам новий на річницю.
Минуло наше святкування, а подарунку ми так і не дочекалися. Наближається друга річниця весілля, а обіцянки свекрухи не закінчуються. Але найкумедніше це те, що вона коли бачить, що ми самі вже придбали, починає ображатись, мовляв, ми нехтуємо її допомогою.
– Ну я ж казала, що подарую, а ви не дочекались! — кричала розмахуючи руками свекруха.
– Та не потрібно, Ольго Василівно, ми вже якось самі даємо собі раду, — відповідала їй я.
– Ви геть не поважаєте мене!
І так кожного разу… Мало того, що нам і так важко поєднувати покупки якихось дорогих речей з виплатою квартири, та ще й пізніше мусимо вислуховувати крики Ольги Василівни. Спочатку обіцяє золоті гори, а потім вона плаче, бо ми не дозволяємо їй зробити нам подарунок. От така цікава жіночка. І як нам реагувати на таке?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!