Олена Вікторівна вже давно не бачилася зі своєю донею. Та давно виросла і виїхала з батьківського дому. Навіть народженням онука встигла потішити матір.
Минулого тижня жінка нарешті вирішила навідатися до своєї доні. Приїхала погостювати на тиждень. А про те, що чекало її далі жінка розповідає нам із сумом.
***
– Хіба не можна було подзвонити перед приїздом? Ми ж тебе не чекали. Знову навезла всякого непотребу зі свого села! – обурювалася дочка, коли я тільки ступила на поріг її квартири.
Чути подібне було дуже образливо. Я ж старалася для них з онуком. Усе своє, все домашнє. Я хотіла зробити їм приємне. А донька знову у своєму стилі. Хоча ми не бачилися цілий рік. Доня постійно працює, а в мене вже не той вік, щоб долати такі дистанції.
Чоловік теж хотів підтримати мене і провідати доцю, але прихворів, тож я приїхала сама. Батько ж тільки й надіється, що онук до нього сам приїде, а той бере приклад з матусі.
Я оглянула квартиру дочки. Чула, що вони з чоловіком капітальний ремонт робили. Довкола все й справді виблискувало новизною та свіжістю.
Коли ми сіли до столу, щоб пообідати, я щедро виклала всі свої гостинці. Втім, ані дочка, ані онук навіть не глянули в той бік. Це засмутило мене ще більше. Склалося відчуття, що мене тут навіть не чекали.
Онук постійно грався в телефоні, зі мною розмовляти не хотів. Напевне, це він так мене уникав. Тільки чому?
Я сиділа навпроти доні і дивилася в її понурі очі. Така втомлена. Напевне, з цією роботою геть нічого не встигає. Так я й вирішила залишитися в них на кілька днів і допомогти з побутовими клопотами.
Так минув цілий тиждень. Я мила, готувала їжу, прибирала, прала – словом, цілком замінила доньці домогосподиню. А перед від’їздом знову почула одні лише докори. Вона ще й до цього через кожен мій крок обурювалася і натякала, що мені вже пора додому.
Я відчувала образу. Усе життя віддала заради доні, а на старість виявилася їй непотрібною.
Ми з чоловіком і для доньки, і для онука робили все можливе, тільки б їм добре жилося. Хотіли, щоб діти жили у власній квартирі в достатку та злагоді. Зрештою, так і було, але нам у тій квартирі раді не були.
До слова, за кілька днів до від’їзду я складала свої речі і почула розмову доні із зятем у сусідній кімнаті. Чоловік запитував, коли його теща, себто я, поїду геть. Мовляв, це він тепер почувається у гостях. Зять просив мою доню зробити все можливе, щоб я покинула їхню квартиру.
Через кілька днів я справді зібрала сумки і повернулася додому. Чоловікові правду казати не хотіла. Він і так хворіє, для чого йому ще й нерви псувати. Старенький почав бідкатися, мовляв, дуже шкода, що й він у доні не побував. А я тільки знизала плечима й подумки подякувала за це Богові.
Що думаєте про дітей, які забувають про власних батьків?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!