– Я так подумала, що вистачить мені вже працювати. А в травні у мене як раз 60-річчя, так що до травня попрацюю ще, а там на пенсію піду. – розповідала сусідці Антоніна Михайлівна. – На дачу нарешті поїду, наведу там порядки. Час з’явиться на читання, відпочинок, в ліс буду ходити по ягоди та грибочки. Про собаку давно мрію. У парк будемо з нею ходити на прогулянки. Не можу вже працювати, роки не ті. Нехай молоді стаж собі заробляють.
– Тоню, а вистачить тобі пенсії, щоб собаку ще утримувати? – запитала сусідка.
– Не знаю, я б ось ще працювала і працювала, але мене начальство само попросило піти на заслужений відпочинок. Думала, поки ще ноги носять, буду працювати. Важко без зарплати, на одну лише пенсію. Це у мене ще собаки немає!
– Якось буду жити! – відповіла Антоніна Михайлівна.
– Син допоможе. Я його вже попередила про свої плани і сказала, що на шию до нього сяду. По-іншому ніяк, мовляв, вибачай вже, однією пенсією ситий не будеш! 6 тисяч, сказала йому, щоб виділяв мені щомісяця. Прикинула, що такої суми нам з песиком вистачить.
Івану, синові Антоніни Михайлівни, 36 років. У нього сім’я – дружина і три доньки. Зіна, дружина Івана, – домогосподарка. Вона займається дітьми цілодобово.
І хотіла б вийти на роботу, але як – з трьома дітьми? Як не пелюшки, так школа, перший клас.
Постійні гуртки, плавання, танці, школа англійської мови … Коротше кажучи, немає коли Зіні ще й на роботу ходити. Івану теж важко доводиться.
Подружжя оформили іпотеку на покупку квартири, ось главі сімейства доводиться цілодобово працювати, щоб швидше виплатити іпотеку.
При цьому грошей в сім’ї не багато, враховуючи, що годувати потрібно п’ятьох людей, ще одягати-взувати, ну і гуртки дочок теж чималих грошей коштують. Тому подружжя намагаються економити на всьому.
Яких-небудь заначок у Івана з Зіною немає. Немає з чого відкладати на чорний день.
Ну коли щось залишається, то виникає кожен раз якась проблема, яка потребує фінансового втручання. Те кросівки у дочки порвалися, то праска зламалася, то пралка, то молодшу до стоматолога вести. Загалом, все як у всіх, напевно.
– Тоня, ну якось соромно у сина вимагати! – каже сусідка Антоніні Михайлівні. – Адже він багатодітний батько. Звідки у нього зайві гроші? Та ще іпотека на ньому. Дружина не працює. Дівчаткам постійно щось потрібно. Пошкодувала б ти Ваньку.
– Так він взагалі нормально сприйняв таку новину.- говорила Антоніна Михайлівна. – Це все Зіна, зараза, каже, мовляв, Ви що серйозно? Або жартуєте? З якого переляку ми повинні Вам гроші давати щомісяця? Самі в боргах, як у шовках! Ванька мій то втихомирив жіночку свою. Сказав, що я теж їм свого часу допомогла – віддала їм однокімнатну квартиру покійної матері. Там вони з Зіною жили аж до того, поки не народилася друга дочка. Потім продали, взяли іпотеку і тепер вони живуть в трикімнатній, яка навряд чи б у них була, якби не продали мамину квартиру. А Зіні кажу, що якби не віддала їм квартиру, здавала б її зараз і грошей у сина не просила б. За тридцять років жодного разу за допомогою не зверталася, а тут попросила, так кінець світу! Поки могла працювати – працювала, а тепер відпочити хочу. Заслужила.
***
А ви як думаєте, це нормально сідати на шию синові, у якого і без матері чотирьох потрібно забезпечувати? Може, матері самій потрібно як-небудь шукати рішення своєї проблеми? Хіба не бачить, що сім’я сина і так на всьому економить, щоб з іпотекою розрахуватися! Не одна вона така, якось живуть інші пенсіонери! Або все ж мати правильно вчинила? Нехай син допомагає?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!