Хтось з радістю та зі щемом у серці повертається у рідний батьківський дім, а я з огидою та жахливими спогадами. Не тягне мене в село, де дитинство прожила, а все через важку долю…
Я наймолодша дитина в сім’ї. Окрім мене ще було два старших брати, які скоро одружилися та поїхали з села. Тому кому як не мені залишилось доглядати потім за старими батьками.
Братам було не до того, а їхнім жінкам тим більше. Не багате життя у мене було в селі. Коли я закінчувала школу, мамі з татом було вже по 65 років. Залишити їх та їхати десь в місто і мене вибору не було. Тому після школи я відразу влаштувалась на роботу в сільському магазині. Згодом вийшла заміж за місцевого тракториста.
Спочатку все було більш менш, я не жалілась, однак після появи дітей, які народились обидвоє майже рік за роком, тоді моє життя перетворилося на пекло. Робота, діти, старенькі батьки, господарство ще й чоловік почав безбожно випивати. Сказати, що мені було важко це нічого не сказати. Моментами думала впаду і вже не встану ніколи.
Мій Петро щодня приходив додому п‘яним, тому в хаті були постійні сварки та скандали. Моїм батькам дуже важко було за цим всім спостерігати, але й говорити чи змінювати щось вони були вже не в стані. А ще мені було шкода дітей.
Згодом мама з татом повмирали, не від солодкого життя звісно. Я залишилась зі всіма обов’язками сам на сам. Усі родичі, сусіди, люди в селі повідверталися від мене, адже хто захоче мати справу з біднотою, у якої ще й чоловік п’є. Складно бути ізгоєм в селі, але на все те мені було байдуже, хотілося лиш щоб в дітей моїх не було таке життя.
Тому по закінченню їх школи я вирішила відправити дітей в місто, аби вони не бачили постійно п’яного батька, а сама подалась в чужину.
Моя однокласниця вже декілька років працювала в Італії, тому я просила її, щоб вона знайшла й мені там роботу. Довго не хотіла вона мене там приймати, але все-таки потім погодилась. Я не вагаючись скоро зібрала сумку та поїхала з України. Все налагодилось, коли я почала заробляти гроші. Діти винаймали квартиру в місці й навчались там.
Проте згодом лютий перевернув життя багатьох українців. Я звісно також забрала своїх дітей до себе. Деякий час вони були в Італії, а потім знову повернулись в Україну навчатись. Але й на тому мої випробування не завершились.
До мене почали телефонувати родичі та сусіди з села, мовляв, чоловік позичає гроші та не віддає. Виявилось він заборгував 20 тисяч гривень. Я звісно відразу ж перерахувала людям ці гроші, адже було дуже соромно. Проте ця історія ще не раз повторювалась. Чоловік зрозумів, що я віддаю його борги, тому не зупинявся відмовляти собі у розкошах.
Одного разу я вирішила покласти край цьому, та відмовилась віддавати його борги. Нехай думають, що хочуть, але я в Італію поїхала не для того, щоб забезпечувати чоловіка та його гулянки-п‘янки. Через рік, мені повідомили, що він таки спився і помер.
Коли я приїхала на похорон в село, то на мене люди такими злющими поглядами дивились, що аж страшно ставало. Потім моя тітка сказала, що по селі пішли чутки, мовляв, я кинула тут свого чоловіка напризволяще, без копійки та знайшла собі в за кордоном якогось італійця багатого. Знаєте, почувши це, у мене не було жодного бажання комусь щось доказувати. Та як тільки люди в селі зрозуміли, що все це брехня, то відразу почали до мене дзвонити з проханнями взяти і їх до Італії.
Усі родичі благали допомогти з роботою, бо ніби я маю їх зрозуміти, і як ніхто знаю як важко в селі жити, коли грошей не вистарчає. Так, я все це й справді розумію як ніхто, та й поїхала туди, бо іншого вибору не було, а виживати треба було. Однак знаєте, я чомусь таку образу маю на тих людей, що не маю бажання жодного їм допомагати. От комусь чужому — без проблем, а тим, які наді мною сміялись та повідвертались, коли я бідна ходила, ні!
Напишіть нам в коментарях у Facebook!