Одружила сина і сподівалася, що стану матір’ю його обраниці. Є ж щасливі свекрухи. Чим я гірше?

Живемо ми в двокімнатній квартирі, собі маленьку залишила, молодим велику кімнату віддала.  Відремонтувала її, килимами обвішала і навіть під ноги красивий килим поклала, меблі кращі поставила – живіть!

Місяць живемо, другий, придивляюся я до невістки і душею в’яну: синок – синок, і де ж ти таку відкопав?!  Такий видний, розумний, невже путньої не міг собі знайти?

Мало того, що без приданого, так хоч би красива була, а то – маленька, кругленька, обличчя біле, як у фарфорової ляльки, а на ньому одні очиська. Як зиркне ними – наскрізь пропалює! Говорить тихо, повільно. Так у мене в її віці все від рук відлітало! Чоловіка проведе на роботу і піде в свою кімнату. Ні, щоб зі мною на кухні посидіти, поговорити про що-небудь жіноче, чайку попити. Загляну до них, а вона лежить на дивані, згорнувшись клубочком.

Починаю піднімати.

– Мені погано, – каже.

Вагітна вона, ну і що? Вагітність – не хвороба, кажу, а вона:

– У мене токсикоз.

Ось вона, нинішня молодь! Слів модерних нахапалися, щоб ними лінь свою прикрити. Раніше ми і слів таких не знали, працювали до останнього дня, все робили, живіт – не перешкода!

Я її по-материнськи вчу: поки чоловік на роботі, встань, приберися, килими пропилосось, а до вечері курку засмажимо, я купила. «Спасибі, каже, не потрібно курку смажити, Сергійко просив мене салат «Олів’є» зробити»! «Олів’є»? Що ж це за їжа працюючому чоловікові ?! Та й потім, я цей салат тільки до святкового столу готую! «Олів’є»! – на честь чого?! Значить материнська їжа йому тепер поперек горла стала, якщо він цю плюгавку просить готувати. Ну добре! Проковтнула я образу. Курку все ж посмажила і демонстративно одна її з’їла!

Якось раз заходжу до них, дивлюся: сумка велика стоїть, повна-повнісінька. Відкрила її – білизна: постільна, скатертини, рушники …

– Іра! Що це таке?! – питаю з жахом в голосі.

– Ми завтра з Сергієм в пральню самообслуговування йдемо, там добре: швидко і зручно.

Їй-то добре, а сина мого хто пошкодує! Тиждень працює, як віл, а у вихідний, замість відпочинку – в пральню, білизну прати ?! І потім – не чоловіча це справа!

– А ну швидко розбирай сумку! Он пральна машинка у ванній стоїть. Замочи білизною, а потім пери. На лоджії висохне! Бач, що вигадала!

– Це не я вигадала, Сергій наполіг. Мені важко велике прання подужати, поперек болить …

– А як же ти думала? Заміж вийшла, тільки щоб з чоловіком розважатися? Заміжжя – це перш за все праця! Думаєш, народжувати – легко? Або дітей ростити – легко? Давай-но, мила, втягуйся потихеньку! Взявся за гуж, не говори, що не дуж, – так-то в народі кажуть.

Змусила її білизну перепрати, правда, допомогла трохи, не могла дивитися, як вона повільно це все робить.

Син на наступний день мені догану зробив: ти, каже, безсердечна, як могла так вчинити! А що я такого зробила ?! Прання – звичайна жіноча робота. Його ж, дурника, пошкодувала. Образилася я, тиждень до них в кімнату не заходила, а тут входжу і – мало не впала. На стінах – порожньо! Тобто – зовсім порожньо – жодного килима!

– Де килими? – питаю, а сама за серце тримаюся.

– Ми їх зняли … Вибачте .. Без них легше дихається …

– Мало повітря – вікно відкрийте. А краса, затишок – як без цього?

– Затишок НЕ килими створюють …

Ти ба – віршами заговорила! Понахапую з телевізора! Я ці килими з таким трудом наживала, для них же старалася, і ось тобі – подяка! Гаразд, думаю, і це проковтнемо, забрала килими, запхнула до себе під ліжко, нехай лежать! Ще попросять, коли голі стіни набриднуть!

А недавно, дуже вже довго невістка із кімнати не виходила – тиша така, немов немає там нікого. Чого вона там притихла, думаю, спить, чи що? Прочинила двері – сидить за столом, пише щось.

– Що пишеш щось? Школу вже, мабуть, давно закінчила!

– Лист мамі.

– Це справа потрібна, мати забувати не можна. Молодець, що пишеш, – кажу, а сама через її плече заглядаю, цікаво ж, що вона пише про нас. Це вже як пити дати про мене та про сина мова йде. Зніяковіла вона і долонькою написане прикрила, я тільки кілька слів встигла прочитати: «… так, свекруха моя – непроста людина …» Так і є! Про мене пише, видно, скаржиться матері. А на що скаржитися-то? Я грубого слова їй не сказала, все – для них, для них і живу. А якщо коли зауваження зробила, так на те я і мати, щоб дітей наставляти, вчити уму-розуму. Може, я не така грамотна, як її мати, а життя знаю.

Сваху свою, мати Ірини, я тільки на весіллі бачила: маленька така, ладна, інтелігентна – дітей музиці вчить. Голос тихий – як вона з ними справляється? Їхала додому після весілля – очі свої заплакані все ховала. А чого плакати? Що ми – нелюди якісь?

Лист цей не виходив у мене з голови. У тихому болоті, кажуть, чорти водяться. Я все чекаю, коли вона мене «мамою» назве, а вона, виявляється, кляузи на мене своєї матері пише! Бач, як зніяковіла-то, коли її зненацька застала. Хотіла Сергію про лист розповісти, а потім вирішила – промовчу, не буду мир між ними руйнувати. Але образа на невістку міцно засіла в мене.

Третього дня чую через двері голос її – здивувалася: то слова з неї не витягнеш, а тут – сама з собою розмовляє? Входжу. Сидить у кріслі і казку про ріпку вголос читає – з виразом! Книжка в правій руці, а лівою обережно живіт свій погладжує.

– Ти кому це казку читаєш?

– Йому, – вона ласкаво посміхнулася і ніжно погладила живіт.

– З розуму з’їхала з глузду? Що він розуміє щось, шматок м’яса! Та й того ще немає!

Невістка навіть зашарілася від образи:

– Як же – ні ?! Ось він, штовхається, перевертається! Він … все відчуває, … переживає, коли мені погано! Він все сприймає! Чим небезпечні стреси для вагітних? Тим, що плід реагує на них сильніше матері, на ньому все відбивається! Про здоров’я і розвиток дитини потрібно піклуватися ще до його народження. 
Ось так ! Цілу лекцію мені прочитала. Ми нічого цього не знали, без науки виношували, народжували і, слава Богу, людей виростили.

– Ти, ніж дурницями голову собі забивати, краще збери потрібні речі – завтра раненько на дачу поїдемо. Всі люди вже картоплю викопали, а у нас – кінь не валявся.

– Добре, – не стала заперечувати невістка.

Деньок видався теплий, сонячний, копати легко і весело. На дачі завжди настрій хороший – прилив життєвих сил відчувається. Я раділа: одним днем ​​впораємося. Планувала так: Сергій копає, а ми з Ірою вибираємо і в мішки збираємо. Сергій розсудив інакше: Іра – відпочиває, їм з малюком потрібен спокій і свіже повітря, а ми – попрацюємо.

Я засичала, щоб вона не чула:

– Що ти носишся з нею, як з писаною торбою? А як же моя мама – Десятого квітня картоплю садила – одна! – а одинадцятого мене народила. І нічого! Нормально! Чим більше фізичних навантажень, тим легше народжувати буде!

Але син стояв на своєму. Ми з ним копали картоплю, а його дружина сиділа поруч на лавочці і мовчки милувалася спритними і сильними рухами свого чоловіка.

Раптом моя лопата увійшла в щось м’яке. Я вивернула груду землі – гніздо! Схоже – мишаче. Так і є! Я розвернула лопатою гніздо, ледь не перерізавши мишу. Вона, очманіла від страху, вискочила і помчала по пухкій землі. Панічно рятуючись втечею, миша втрачала якісь маленькі рожеві грудочки.

– Що це?! Мамочка, що це ?! – скрикнула, бліда, Іра.

Ми придивилися: це були крихітні мишенята, ще голенькі, сліпі, недоношені … Ними був усіяний весь шлях  матері. Мишенята безпорадно ворушилися, зіщулюються, а ми, покидавши лопати, дивилися на них і не знали, що робити.

Іра якимись уповільненими рухами збирала їх в долоню, потім вимовила тремтячими губами:

– Мамочко … Вона була вагітна …

Тільки тут до мене дійшло, що «мамочка» – це я! Це мене вдруге так назвала невістка – вперше! Я, ще не прийшла до тями від виду розкиданих по землі голеньких мишенят, розгублено глянула на неї, хотіла посміхнутися, заспокоїти, але … не встигла. Іра, притискаючи до грудей мишенят, осідала, завалюючись на бік. 
Ми з сином кинулися до неї – в останню мить встигли підхопити непритомного.

– Мама! Що з нею ?! Вона народжує ?! – закричав Сергій.

– Ні, синку! У неї дуже чутлива натура. Тримай її міцніше, я миттю води принесу.

Син обережно взяв на руки дружину і відніс в будинок. Я принесла воду. Намочивши хустинку, прикладала його до чола і скронь невістки і тривожно придивлялася до неї. Господи! Яка ж вона тендітна! Особа ніжна, як цигарковий папір … долоньки – дитячі … і сама, як дитя … Як вона винесе пологи? Плід, кажуть лікарі, великий … »Я уявила собі скоцюрбленого в її утробі дитини. Сьомий місяць – вже чоловічок! Онук мій рідний! Мабуть, тобі зараз теж погано? Що ж робити? Я обережно плескала невістку по щоках: Сергій, схвильований, стояв поруч і дивився на мене, як на Господа Бога.

– Це від стресу, – пояснила я синові. Вагітних потрібно особливо оберігати від стресів – від них діти страждають. Дивись – бережи її! Бачиш, яка вона у нас … чутлива.

Син здивовано глянув на мене, ніби побачив уперше.

Раптом прийшла страшна думка: пережите хвилювання може викликати передчасні пологи! Все похололо всередині – розкидані по землі мишенята все ще стояли перед очима.

– Синку, заводь машину! – Заволала я. – Їдемо в лікарню!

Іра прийшла до пам’яті.

– Не треба в лікарню. Зі мною все гаразд. Вибачте, я здається, налякала вас.

– Ще й як налякала! Все ж краще поїхати, перевіритися, хіба мало що!

Невістка поклала руку на живіт і прислухалася:

– З малюком, здається, все в порядку. А нам … треба ж картоплю копати …

– Так гори вона синім полум’ям, ця картопля!

Я гладила маленькі прохолодні долоні невістки, обережно прибирала з чола пасма її м’якого волосся. Щось піднімалося в моїй душі гаряче, пекуче до болю …

Сергій швидко завів машину, ми обережно посадили невістку і поїхали. У лікарні сказали, що подивляться за нею кілька днів і, якщо все добре – випишуть.

Приїхали ми з сином додому. Він півночі курив, не спав, а я Бога молила, щоб все обійшлося добре.

Вранці Сергій рано-вранці в лікарню поїхав, а я вдома по господарству поралася. Що не роблю, відчуваю щось незрозуміле, ніби як чогось не вистачає мені, а потім здогадалася: її-то і не вистачає, Мовчуна мого! Пусто без неї в квартирі.

Син повернувся додому веселий, каже, через пару днів випишуть Іру, все у неї добре. І слава Богу!

Вирішила я до повернення невістки прибрати, як слід. Півдня провозилася, а потім, думаю, дай-но у них приберу – пил витру, та килим на підлозі почищу. Прибираю на столі, – бачу: пухкий конверт незапечатаний, глянула – матері її адресовано. Той самий лист, через якого я кілька ночей не спала! Палило воно мені руки, знала – недобре листи чужі читати, але … не втрималася, вирішила з перших рук дізнатися, що там.

Лист виявилося дуже довге, але почерк рівний, розбірливий – легко читалося:

«Дорога моя, кохана матуся! Твої листи для мене – завжди велика радість, це, як зустріч з тобою, сердечна розмова, ковток свіжого повітря …!

Скажіть, будь ласка! Чим же наше повітря їй не подобається!

«Мила моя, дякую за мудрі поради, завдяки їм, мені вдається розв’язувати сімейні проблеми …»

Бачиш, як виходить: мамкині поради допомагають жити, а свекрухи, виходить, – заважають …

«Ти хвилюєшся про моє самопочуття, повір, воно – відмінне. Як страшний сон, залишилися позаду перші чотири місяці токсикозу, а зараз – все добре. Лікарі кажуть – наш малюк розвивається нормально, а я скажу більше: він дуже добре відчуває музику, – весь в тебе! і казки любить слухати …

Ну, це … навіть не знаю, як назвати. Ага! Ось про сина:

«Ти питаєш, чи розуміє чоловік мій стан? Не хвилюйся, мамо, чоловік у мене чу-до-вий! Ласкавий, турботливий – в мові не вистачить визначень, щоб описати, який він! »

Тут ти, дівоньки, права. Щасливий квиток витягла.

«… Сергій хоче бути присутнім при пологах, а я не проти. Жінки в консультації кажуть, якщо чоловік побачить твої муки, більше любити буде. Та вже куди більше! Справа не в цьому, просто, коли він поруч, і я сильна. »

Люди! Що придумали! Пологи – це ж таїнство! Хіба можна в це чоловіків допускати! Сором який! Треба з Сергієм поговорити!

«… У цьому листі, як і в попередньому, я знову відчуваю твою тривогу, коли ти питаєш про мої взаємини зі свекрухою …»

Ага! Ось! Про мене! Раптом мені стало страшно. Може, не треба читати? Адже краще, коли не знаєш! Ну, навіщо тобі правда? Адже з нею жити! Не читай!

Я тремтячими пальцями запхнула лист в конверт і сховала його під книжку.

Включивши пилосос, люто водила щіткою по килиму, але лист тягнув мене, мучив. Закінчивши роботу, довго сиділа в кріслі, розглядаючи візерунки на килимі, потім різко встала, взяла лист і стала читати далі:

«Так, свекруха моя – непроста людина. Вона відноситься до типу людей, з якими потрібно пуд солі з’їсти, щоб дізнатися їх сутність. Я вже писала тобі, що наше перше враження про неї виявилося оманливим, і тепер, проживши з нею півроку пліч-о-пліч, я з радістю запевняю тебе: Марія Олександрівна – дивовижна жінка! Вона, якщо полюбить, життя на плаху покладе за цю людину.

Але її любов потрібно заслужити, а це непросто. У неї своє бачення життя, в чомусь нам незрозуміле, застаріле, але … справедливе.

Так, вона грубувата, але добра і щира у всьому, навіть у своїх помилках. Свекруха – вірна і надійна людина.  Мамочка, ти мене, звичайно, зрозумієш і не образишся за те, що я називаю її «мамою». Правда, поки не вголос. Вона ще не сприймає мене як свою дочку. Але час все розставить по своїх місцях, я впевнена. І, щоб назавжди закрити хвилюючу тебе тему, скажу: якою б вона не була, вона гідна любові і поваги вже за те, що народила і виховала найпрекраснішого на Землі чоловіка – мого чоловіка ».

Все це я прочитала залпом, навіть задихнулася. Самі лайки потрясли б мене менше, за це. До лайки-то ми звикли, знаємо, як відповісти. А тут … Це треба ж, як вона мене по кісточках розклала! Я сама про себе того не знала …

Слова невістки пестили серце, але викликали в душі незрозумілу тривогу, навіть … біль.

– Дитинко моя, … мила … А ти, стара курка, вчити її життя зібралася … Прости мене за ангельське терпіння твоє …

Я до вечора сиділа в їхній кімнаті, згадувала все своє життя і питала, а що хорошого в ньому було? І знаєте, що відкрилося? Все-все найкраще і найважче, що в житті було – з сином пов’язано. Без нього – і згадувати нічого. Виходить, в дітях наша найбільша радість і найбільший біль. Вони-то, діти, виявляється, розумніші за нас, тому що вглиб і вдалину дивляться, а ми – все назад озираємося, та все на свій аршин міряємо. Де вже зрозуміти один одного!

Через два дні на третій – молоді приїхали. Сергій жвавий, радістю світиться, а Іра мовчить, посміхається так ходить по квартирі і все розглядає.

– Ай, загубила що, дитинко моя? – питаю. Вона подивилася на нас із Сергієм поглядом, від якого пень зацвіте, і каже:

– Скучила, … – а потім пустотливо так: – мама, ми з Сергієм торт купили, поп’ємо чайку?

Сиділи ми втрьох на кухні, пили чай, розмовляли, і мені раптом здалося, що заради цих ось щасливих хвилин я, напевно, своє життя прожила.

Дочекалася я, поки Сергій з кухні вийшов, сіла поруч з невісткою і сказала:

– Прости, дочка, але лист твоїй мамі я … того … і відправила …

– Я не встигла … спасибі! – вона розуміюче посміхнулася.

– Це тобі спасибі … за науку, – а про себе подумала: і мишці – теж.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Julia

Копіювання з сайту заборонене. Авторські статті захищені DMCA.

Adblock
detector