Кілька місяців тому я свою свекруху ледь до інфаркту не довела.
Прийшла вона до нас у гості як і завжди – без попередження. А в мене саме кіно таке йшло, що я і не почула, як двері відчинились. Сиджу собі, слину в екран пускаю, аж тут як залетить до мене Ольга Віталіївна! Я ледь ноутбук свій не викинула!
– Ви чого так вриваєтесь? Хоч би маякнули, що зайшли! – з переляку верещала я. – Хто ж так зі спини підкрадається?
– А я таки ж розповім, хто, як і куди! – ледь дихала свекруха. – Ой, зараз тут і коні двину… Все, настав мені кінець. Оце ж ти мене до смерті й довела!
Таке кіно свекруха почала показувати, що я аж про своє забула. Падала, стогнала, кричала на всю квартиру. Я вже думала, що сусіди й поліцію викличуть.
– Що у вас тут твориться? – глянув на нас переляканими очима чоловік. З його рук стікала піна. І тут я все зрозуміла.
– Та мама твоя, мабуть, побачила, що ти сам посуд миєш. От її “інфаркт” і схватив за одне місце. Так воно, Ольго Віталіївно?
– Еге, так! – раптом ожила свекруха. – Ти замість того, щоб зуби скалити, краще б ділом зайнялася! Чого це син мій посуд миє? Нащо йому жінка? Він тобі що, наймичкою записувався? Його діло гроші в хату носити, а не у воді холодній льопатись. Теж мені – хазяйка! Вивернулась на дивані…
Розказувала вона тоді ще дуже багато чого, я вже десь на половині слухати перестала. Ніяк вона змиритись не могла, що синочок її по дому щось робить, а не тільки на роботі сидить. Але то таке, мені не заважало. Головне, що нам так добре жилося.
А минулої суботи ми вибрались до чоловікових батьків у гості. Та якось ще й так склалось, що на дві години раніше приїхали.
Заходжу я в хату, а там свекор мій стоїть у фартушку, каструлю домиває. Оце тобі й на!
Побігла я свекруху шукати, а вона сидить у садку, чаює.
– Ого-го, Ольго Віталіївно. Оце ви дали жару. Це ж де таке бачено, аби чоловік посуд мив, поки жінка відпочиває? Ви що, не хазяйка? – підкралась я до неї з-за спини. Вона аж вдавилась з переляку!
– Дитино, вибач мені, ради Бога! Хто ж знав, що воно так зручно. Хто ж знав, що в них теж руки є! Я свого Колю попросила посуд помити, а він і слова мені не сказав – став та й помив. Мене ж не так виховували, то й тягла все на собі…
Ох ми і сміялись з тієї історії. Щоразу за столом переповідаємо! Але як вдуматись – які ж нещасні в нас жінки. І дітей виховують, і гроші заробляють, і вдома вправляються – і все самі! Коли ж уже нарешті і в нас щось зміниться?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А ваші чоловіки миють посуд?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!